У 793 р. вікінги на своїх кораблях пристали до східного узбережжя Англії, пограбували і спалили тамтешній монастир. Так почався майже трьохсотрічний період походів норманів, який увійшов у історію Північної Європи під назвою «епоха вікінгів». Як правило, вікінги здійснювали свої набіги влітку. Уночі або вранці вони запливали в гирла річок, а потім проникали вглиб країни.
Побачивши кораблі з головами драконів і зміїв на носі, що неслися під червоними або смугастими вітрилами, перелякані жителі прибережних територій тікали н ховалися в найближчих лісах із домашнім скарбом і худобою. Ті, які не встигли цього зробити, гинули або ж ставали полоненими. Разом із награбованим добром їх вантажили на судна іі везли в Скандинавію. Усе, що не могли забрати із собою, вікінги знищували: худобу вбивали, оселі спалювали.

З-поміж вікінгів найбільшою жорстокістю в бою відзначалися воїни-звірі, так звані берсерки. Це слово в перекладі означає «подібний до ведмедя». Крім воїнів-ведмедів, були також воїни-вовки. Можливо, це різні назви тих самих воїнів — багато берсерків мали прізвисько Вовк або Ведмідь. Під час атаки вони ніби перевтілювалися в хижаків. Берсерки відмовлялися від   захисного спорядження й оборонної зброї. Стародавні     перекази розповідають, як воїни йшли в бій без кольчуг, охоплені божевіллям, неначе скажені пси і вовки. Вважають, що берсерки жували отруйні гриби  мухомори, це викликало в них якусь гіпнотичну одержимість. Багато хто вірив, що берсерки володіють чаклунською силою і тому були невразливі. Різноманітні джерела стверджують, що воїпа-звіра не могли вбити в бою.

Спроби чинити опір вікінгам спочатку були безуспішними. Приголомшені жителі країн, на які постійно нападали вікінги, тривалий час залишалися беззахисними перед цією загрозою і вбачали в ній Божу кару за гріхи. Підтвердженням страху європейців перед людьми з Півночі стала молитва, що вперше пролупала 888 року і була введена в усі церковні та монастирські богослужіння: «...і від лютості норманів вбережи нас, Господи!»

Із другої половини IX ст. набіги норманів набувають нових форм. Вікінги стають дедалі більш незалежними від своїх поселень у Скандинавії і не повертаються туди на зимівлю. Натомість вони починають споруджувати укріплення в прибережних районах Англії та Франції і використовувати їх як бази для довготрива.ііших грабіжницьких походів і захоплення земель.

Один із опорних пунктів норманів знаходився в гирлі річки Сени. Саме звідти донські вікінги періодично нападали іі плюндрували безборонні міста Північної Франції та навіть чотири рази брали в облогу Париж. Своїми набігами скандинави тероризували населення Німеччини, Іспанії та Італії.

Європейські правителі були змушені збирати зі своїх підданих та виплачувати норманам у якості відступного чималі суми грошей. Цеіі вид податку став називатися «донські гроші». Інколи при сплаті данини з ватажками вікінгів укладалася угода, згідно з якою вони нібито зобов'язувалися надавати населенню допомогу при обороні від інших скандинавських нападників. Однак усі ці заходи були безрезультатними й набіги тривали.

На початку X ст. вікінги захопили частину території Північної Франції. Верховодив ними ярл Рбллон. У 911 р. французький король Кар.т III Простакуватий в обмін на мир віддав йому ці землі в ленне володіння. Так виникло фактично незалежне герцогство Нормандія.

Проте походи вікінгів мали не лише завойовницький характер. Норвезькі вікінги відкрили й колонізували Ісландію («країна льоду») і Гренландію («зелена земля. На рубежі X XI ст. Лейф Щасливий досяг берегів Північної Америки і дав назву «Віплаид» («країна винограду» ). Однак там норманам не вдалося закріпитися, тому шлях в Америку було надовго забуто. Тільки через Норманські воїни. XI ст.     500 років лля європейців Америку ще раз відкрив Христофор Колумб.

Вікінги здійснювали свої походи також у Східну Європу. У ньому напрямку переважно діяли шведи, відомі на Русі як варяги. Вони брали участь у торгово-грабіжницьких походах до Білого моря і Північної Балтики, доходили до Волги і спускалися до берегів Каспійського моря. Тут шведи торгували з арабськими купцями. Дніпром вони запливати в Чорне море і добиралися до Константинополя. Це був шлях «із варяг у греки», який згадується в давньоруських літописах.