Політичні успіхи Московського князівства, досягнуті за правління Дмитрія Донського, закріпили й розвинули його наступники. Син Дмитрія Донського князь Василій І (1389-1425) невдовзі після сходження на троп приєднав до Москви князівство Нижньогородське, а також землі в басейні річки Вичегди, населені народністю комі.

Піднесення Московського князівства гальмувалось ігом Золотої Орди, загарбницькими походами Великого князівства Литовського, нападами Тимура (Тамерлана). Проте Москва неухильно рухалася до незалежності: економічної, політичної, релігійної.

У1439 р. відбувся Флорентійський собор, який проголосив унію (об'єднання) католицької та православної церкви. Однак московський князь Василій II Темний не визнав унію. Більше тою, він вирішив відокремитися і від Константинопольського патріархату та надалі обирати митрополита на соборі руської церкви. Так було здобуто релігійну незалежність.

Об'єднання удільних володінь значно прискорилося за князювання Івана III (1462-1505). У1463 р. своїми землями поступилися ярославські князі. У січні 1478 р. новгородці принесли присягу про повне визнання влади Івана III. Вічевий дзвін зняли й відвезли до Москви: трьохсотлітня ера незалежного існування Новгородської республіки закінчилася. Одночасно з Новгородом до Московського князівства було приєднано Карелію.

Іван III брав шлюб, керуючись політичними інтересами. Ного дружиною в 1472 р. стала племінниця останнього візантійського імператора Зоя (Софія) Па-леолог. Престижне одруження дозволило Іванові ІІІ проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву — столицею всього православного світу.

Тоді як Москва мужніла іі міцніла, Золота Орда слабшала й розділялася, тому Іван ПІ припинив виплачувати данину її правителям. У 1480 р. хан Лхмат вирішив відновити свою владу над Руссю. Він уклав союз із польським королем Казимиром IV і напав на Івана III. Проте великий князь домовився з кримським ханом Менглі-Гіреєм. І коли ординці вирушили на Москву, кримські татари напали на землі Великого князівства Литовського й позбавили Ахмета підтримки. Ординці все-таки прийшли на берег Угри, де їх зустріли сильні полки Івана III. Вступити з ними в бій хан так і не наважився. Простоявши тут деякий час, він подався назад у степ. Хоча жодної військової перемоги над ординцями не було отримано, і сучасники, й нащадки сприйняли «стояння на У грі» як падіння ординського ярма.

Після цього Іван ПІ продовжив справу об'єднання руських земель: підкорив Твер, В'ятку. Свою самостійність зберігали тільки частина Рязанського князівства та Псков. Проте вони не становили серйозної загрози для Москви.

Одночасно тривав процес завоювання південних і західних земель па кордоні з Литвою. Під владу Москви то тут, то там переходили дрібні православні князі зі своїми маєтками. Це неабияк дратувало литовських правителів. У1492 р. між Литвою і Московською державою розпочалися воєнні дії. Успіх був на боці Москви. Воєводи Івана III відвоювали ряд руських міст — Вязьму, Брянськ, Мещовськ, Путивль.