На її вершині був король — найбагатший власник землі. Він вважався верховним сеньйором, або сюзерен усіх феодалів. Нижче розмістилися найбільші світські феодали — герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому як васали вони формальне підпорядковувалися королю. Відповідно вже їхні васали що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинк; феодальної драбини. Остання сходинка належаларица рям, які могли й не мати своїх васалів.

Слід зауважити, що кожна європейська країна, не зважаючи на переважну більшість спільних моментії стосовно системи васалітету, мала й деякі відмінності Наприклад, у Франції діяло правило «васал мого васа ла — не мій васал». Це, зокрема, означало, що служба й вірність васала призначалися лише тому, від кого він безпосередньо отримував феод. Натомість в Англії таке правило не діяло. У цій країні було прийнято, щоб усі васали підкорялися безпосередньо королю.

Передача феоду відбувалася в урочистій атмосфері У замку сеньйора збиралися всі його васали. У їхній присутності сеньйор вручаЕ новому васалу прапорець, перстень, рукавичку, гілку дерева чи виноградну лозу грудку землі тощо. Ці символи свідчили про те, що васалові передаються права на володіння землями. Така процедура називалася Інвеститурою. їй персдува£ обряд визнання себе васалом. Претендент опускався на одне коліно перед сеньйо ром і брав його за руки. Потім проголошував себе васалом і присягав сюзерену на вірність.

Васал зобов'язувався охороняти честь, життя і майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, надавати йому грошову допомогу для викупу з полону, брати участь у засіданні сеньйоріальної ради, що була своєрідним судово - а дміні стратив ним орга иом. До числа васальних обов'язків входили дарунки сеньйору, його старшому синові на момент посвячення юнака в рицарі, а також доньці — у день її одруження. Зі свого боку сеньйор зобов'язувався захищати й підтримувати васала 40 піклуватися про його володіння та потомство на випадок полону або смерті. Сеньйор нерідко визначав долю спадкоємців свого васала — влаштовував їхні шлюби, був опікуном до періоду досягнення жми повноліття. Адже доля нащадків васала стосувалася безпосередньо Інтересів сеньйора. Спадкоємці, вступаючи у володіння феодом батька, сплачували сеньйору належну суму й клялися на вірність.

У мирний період феодали вели тривалі міжусобні війни. Щоб приструнити феодальну вольницю, в XI-XII ст. церква прийняла кілька постанов про Божий мир, які забороняли феодалам воювати під час релігійних свят і щотижня — від середи до понеділка.
У безконечних внутрішніх і зовнішніх війнах поступово формувалася психологія та ідеологія середньовічного рицарства, яке згодом переросло в особливий військово-аристократичний стан. Спочатку за терміном «рицар» вбачали просто воїна, що ніс васальну, зазвичай кінну, військову службу сеньйору. Згодом поняття набуло ширшого значення — стало синонімом знатності й благородства. У рицарів сформувалися свої ідеали, розуміння честі. Рицар повинен був боротися за християнську віру, оберігати слабшого, дотримувати слова, бути вірним своєму сеньйору, вміти постояти за себе. Із часом основою рицарської поведінки стала куртуазність, тобто дотримання правил хорошого тону. Куртуазний кодекс передбачав не лише хоробрість, але й ґречність, ввічливість, галантність, щедрість, витонченість, тактовність, вміння складати вірші й фати на музичних інстументах, володіти мистецтвом легкої невимушеної розмови з іншими рицарями й чарівними дамами.

Той, хто посвячував майбутнього рицаря, бив його долонею або по потилиці, або по шиї, або по щоці, промовляючи: «Будь хоробрим!» Це був єдиний у житті рицаря стусан чи ляпас, на який він мав право не відповідати. Ритуал посвячення завершувався демонстрацією спритності нового рицаря. Він вискакував на коня й на льоту повинен був поцілити списом в опудало. У військовий час процедура посвячення в рицарі відбувалася скромніше. Обряд посвячення в рицарі повинен був пройти навіть король.

Полювання і військові вправи забирали весь час рицаря. Згодом до них долучилися ще рицарські турніри. Це були військові змагання, на яких рицарі билися або в індивідуальних поєдинках, або групами перед шляхетною публікою. Почесні місця серед глядачів надавалися знатним дамам. Головним завданням рицаря було утриматися на коні й тупим кінцем списа вибити противника із сідла. Проте траплялося, що на турнірах доводилося вирішувати й питання рицарської честі. Тоді боротьба могла йти на смерть. Переможці здобували славу й визнання, почесні призи, а також коней і зброю переможених. Залишитися рицареві без озброєння й коня вважалося ганьбою, тому переможець повертав їх своїм не-везучим суперникам за викуп. Чимало бідних рицарів, простуючи від замку до замку, здобували собі багатство. Цих шукачів пригод стали називати мандрівними рицарями.

На турніри рицарі виходили в шоломах, що повністю закривали обличчя. їх упізнавали й розрізняли за гербами, тобто за знаками й малюнками на рицарському щиті або на прапорці (лев, дракон, орел, сокіл та ін.). Складну науку про розрізнення гербів, тлумачення гербової символіки добре знали розпорядники турнірів — герольди, тобто глашатаї. Рицар, приїжджаючи на турнір, зупинявся біля бар'єру й, сповіщаючи про своє прибуття, трубив у ріг. Тоді виходив герольд і голосно розповідав присутнім про герб цього рицаря. Із герольдом пов'язується й становлення спеціальної науки про складання та читання гербів — геральдики.

Мати свій герб прагнув кожний феодал. Спочатку герби були тільки у великих феодалів. Прості рицарі носили щити з гербом свого сеньйора. Пізніше рицарі також отримали право мати власний герб. У середині XIII ст. герби з'являються в духовних осіб, купців, городян. Доповненням до герба часто був девіз — короткий напис па гербі, щиті про моральні принципи рицаря, події в його житті тощо. Наприклад, «Тлу своїм шляхом» — девіз графів Немур Савойських; "Іншим не стану" — девіз бургундського герцога Філіппа Доброго. Власні герби мали також середньовічні міста. Нині герб є одним із національних символів кожної держави.