|
|
 |
Завоювання турками-османами південнослов'янських земель
Політична ситуація, що склалася наприкінці XIV ст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним замірам турків.
Болгарія, як уже зазначалося вище, остаточно розпалася в 1363р. на три окремі держави - Тирновську, Відинську й Добруджу. Відсутність у їхніх правителів
прагнення до об'єднання країни робила Болгарію закономірною жертвою османського завоювання.
Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Царювання Стефана Душана (1331-1355), який завоював візантійські землі до Егейського моря й оголосив себе в 1345 р. государем сербсько-грецького царства, стало "бабиним літом" середньовічної Сербії. Період її короткочасного процвітання завершився зі смертю Стефана. Його наступник - Урош (1355-1371) - не був обтяжений талантами попередника. Безхарактерний, довірливий, добродушний, він ледве ніс на собі тягар державних справ і не спромігся зберегти єдності країни. Фактично незалежними від центральної влади стали за його владарювання Албанія, Македонія, Фессалія, Епір. Феодальна роздробленість охопила й етнічні сербські землі. Різні феодальні угруповання вели між собою запеклу боротьбу за державну владу. В цій боротьбі сербські феодали нерідко зверталися по допомогу до сусідів. Наприкінці 70-х років XIV ст. в Сербії утворилися два полюси тяжіння: північними й центральними областями володів князь Лазар Хребелянович, південними - Бука Бранкович. Спроби князя Лазаря остаточно подолати роздробленість виявилися марними.
Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На відміну від сербів і болгар, хорвати, подібно до угорців, сповідували католицизм. Конфесійна єдність сприяла політичному зближенню двох країн: з 1102р. Хорватія перебувала в унії з Угорщиною. Дуалістичний характер Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській половині досить широку внутрішню автономію. Угорські королі, після окремої церемонії, коронувалися хорватським вінцем, а 12 хорватських племен на перших порах навіть не сплачували жодних державних податків і не виконували повинностей, окрім військової. Незважаючи на те, що наприкінці XIII й упродовж XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зросла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні османського вторгнення на Балкани виявило більшу внутрішню згуртованість, аніж Болгарія і Сербія.
Самостійна Боснійська держава утворилася на початку XII ст. Вона вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Ця боротьба не завершилася навіть напередодні османського вторгнення.
Таким чином, війни між балканськими країнами поряд із феодальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам.
Незалежне князівство турків-османів утворилося наприкінці XIII ст. у північно-західній частині Малої Азії. Ім'я його творця - князя Османа - дало назву цій державі, площа якої швидко зростала. Розпад Сельджуцького султанату, до складу якого спочатку входило Османське князівство, й ослаблення колись потужної Візантії, відкрили новому еміратові шлях до територіальних загарбань. До 1331 р. османи захопили всі візантійські володіння в Малій Азії. Виникла реальна загроза їхнього вторгнення на Балкани.
Турецьке військо було значно могутнішим за феодальні ополчення південних слов'ян. Головною його ударною силою виступала легка кіннота. Вона рухалася окремими, близько розташованими колонами, кожна з яких складалася з численних лав. Османський кіннотник користувався у бою як шаблею, так і луком. Поряд з легкою кіннотою в османів існувала й важка кавалерія ("сіпахи"). Ще до вторгнення на землі південних слов'ян турки створили постійне піше військо з "яничарів", озброєних ятаганами, луками, шаблями й списами. В яничари набирали юнаків з підкорених народів, насильно навертали в іслам і давали їм спеціальну військову підготовку. Пізніше серед яничар з'явилося чимало представників південнослов'янських народів.
Збройна перевага турків виявилася вже в перших сутичках із сербами й болгарами. У другій чверті XIV ст. османи обмежувались окремими наскоками на балканські держави, але з 1352р. вони перейшли до завоювань. На європейському березі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пункти - Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу сторінку в історії загарбання Балканського півострова.
У ході цього завоювання балканські держави неодноразово створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступали у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси турків на успіх.
Боротьба Болгарії і Візантії заважала їм об'єктивно оцінити османську небезпеку, що зростала. До 1360р. обидві сторони поступилися на користь турків Фракією. За султана Мурада І (1362-1389) натиск османів посилився. У1363р. вони захопили Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступного року - Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збентежили християнський світ, що папа закликав візантійців, угорців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до подальшого ослаблення Болгарії. Угорці тимчасово відібрали у болгар Відин і Відинську область, а Південна Болгарія перейшла під контроль італійських родичів візантійського імператора.
Загарбання турками Фракії загрожувало всій південно-західній частині Балканського півострова. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розбили сербських правителів Македонії - братів Вукашина і Углеша. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визнати себе васалами султана. Так учинив і болгарський цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію.
Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із боснійським баном Твртко й залучив до нього болгарських феодалів. У 1387 р. союзники завдали туркам поразки в битві поблизу Плочника. Але цей локальний успіх південних слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах. Щоб покарати Івана Шишмана за порушення васальної клятви, султан захопив декілька болгарських міст. Територія болгарських держав виявилася розшматованою, а їхнім державцям довелося вдруге присягатися.
Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р., в день Святого Вітта, сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І. Турки мали чисельну перевагу (30 тис. проти 15-20 тис. воїнів у сербів і босняків), проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов'янські загони спершу досягай тимчасового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупинити ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні. Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не меншвідчутнимивтратами в їхньому запіллі. У розпалі бою один із сербських командирів - Милош Обілич - під виглядом перебіжчика пробрався до турецького табору. В султанському наметі він, несподівано для охорони, вихопив кинджал, яким смертельно поранив Мурада І. І хоча звістку про смерть султана спочатку вдалося приховати від військ, вона незабаром спричинила у стані турків сум'яття. Обидва сини султана раптом почали сперечатися один з одним за владу. Переможцем із цієї сутички вийшов молодший брат Баязид. Убивши свого брата Якуба, він очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контрнаступ. Розрізнені загони південних слов'ян не витримали турецького натиску й були розбиті. Князь Лазар та інші сербсько-боснійські воєначальники потрапили в полон, їм відтяли голови біля трупа султана. Згодом сербська православна церква оголосила князя Лазаря мучеником.
Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним, їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутрішній консолідації Османської держави. Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на незалежність все ж сербські феодали змушені були визнати себе васалами султана, а вдові князя Лазаря довелося випровадити свою доньку до султанського гарему.
Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією незалежності. Дізнавшися, що Іван Шишман має намір укласти союз із угорцями, Баязид І у 1393 р. обложив Тирново. Облога тривала три місяці. Його захисники виявили надзвичайну стійкість. У місті лютував голод, однак усі пропозиції про здачу обложені відхиляли. Лише за допомогою зрадника турки вдерлися до Тирнова. Городян жорстоко покарали за опір. Частину з них убили, частину вигнали, а частину обернули на рабів. Івана Шишмана турки полонили в м. Нікополі. У1395р. османи завоювали Добруджу. Всі ці території увійшли до складу Османської держави. З болгарських земель примарну самостійність зберігало тільки Відинське царство, що вважалося васалом султана. Після того, як військо угорських хрестоносців розпочало воєнні дії проти турків, цар Іван Срацимир зважився зректися васальної залежності. Розрахунки царя виявилися помилковими: хрестоносці не здолали османів. У вересні 1396р. вони зазнали поразки під Нікополем. Цей розгром вирішив долю останнього осередку болгарської державності. У покарання за зраду Івана Срацимира турки оволоділи Відином, а самого царя полонили. На п'ять століть болгарські землі опинилися під владою османів.
Тепер на Балканах залишалися осколки лише двох непідвладних туркам держав - Сербії та Візантії, їхню загибель відстрочило вторгнення до Малої Азії монгольських військ Тімура (Тамерлана). У 1402 р. османів розбили поблизу Анкари, а Баязид І потрапив у монгольський полон. Зі скрутного становища Порти намагались скористатися її сербські васали. Серби зблизилися з Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1389- 1427) дістав від візантійського імператора титул деспота. Цей титул дав найменування Сербській державі, яка в першій половині XV ст. називалася "деспотовиною".
Однак остаточно розірвати васальні зв'язки з Портою сербам не вдалося. Угорці не надали їм належної допомоги, і князь Стефан Лазаревич мусив виявляти чудеса спритності, щоб зберегти прихильність султана Мехмеда. Він навіть підтримував Мехмеда в його боротьбі з сепаратизмом турецьких феодалів. У нагороду за це султан включив до складу Сербії окремі суміжні території. У 1421 р. Стефан Лазаревич оволодів Зетою (майбутньою Чорногорією). Однак зміцнення Сербської деспотовини виявилося нетривалим, її ослаблювали війни з Венецією, внутрішні міжусобиці, васальна залежність від Османської імперії та Угорщини. З другої чверті XV ст. Сербія вступила в період занепаду. Натиск угорців і турків зменшував її територію. Серед сербських феодалів, які очолили боротьбу за збереження деспотовиною самостійності, не було єдності. Частина з них орієнтувалася на Угорщину, частина - на Венецію, частина - на османів. У1439 р. турки захопили м. Смедерєво й оволоділи всією Сербією. Лише чутки про організацію європейцями хрестового походу змусили султана укласти в 1444 р. договір з Угорщиною. Договором передбачалося відновлення Сербської деспотовини. Спроба мадярів порушити того ж року цей договір призвела до їх розгрому турками під Варною.
Новий етап османської експансії розпочався у 1453 р., коли султан Мехмед II оволодів Константинополем. Падіння Візантійської імперії докорінно змінило ситуацію в Південна-Східній Європі. Османи більше не бажали рахуватися з напівзалежним статусом Сербії. У найближчі роки турки декілька разів вторгалися на її територію. Здолавши опір героя сербського народу воєводи Ніколи Скобалича, турки до 1459 р. підкорили Сербську деспотовину. Самостійність Сербії було остаточно ліквідовано. Тоді ж турки зробили спробу захопити Зету (Чорногорію), її територію поділили між собою Османська імперія і Венеція. Антитурецька боротьба державця Верхньої Зети Івана Чорноєвича тривала 25 років. Тільки в 1496р. Чорногорію остаточно завоювали османи.
Кілька десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Спочатку вони лише втручалися у змагання місцевих феодалів за верховну владу. В ході цієї боротьби одна частина боснійської знаті спиралася на підтримку османів, інша шукала союзу з Угорщиною. На союз із Угорщиною сподівалися й останні боснійські королі, котрі правили у 1421-1463 рр. - Тертко II, Стефан Томаш І, Стефан Томашевич. їхнім наймогутнішим противником виступав південно-боснійський феодал Степан Вукчич Косач. За допомоги турків він домігся у 1448р. самостійності від центрального боснійського уряду, а його новий титул ("герцог святого Сави") дав Південній Боснії нову назву - Герцеговина.
Загарбання турками Константинополя збентежило боснійську знать. Заручившися підтримкою папи Римського, король Стефан Томашевич відмовився сплачувати османам данину. У відповідь на це Мехмед II у 1463 р. рушив з військом на Боснію. Найважливіше місто Бобовац здалося туркам без бою. Незабаром у полон потрапив і сам боснійський король, якому за наказом султана відтяли голову. Така сама доля спіткала й багатьох воєвод. Трохи більше місяця знадобилося туркам, щоб остаточно підкорити Боснію, і майже стільки ж - угорцям, щоб відбити у турків два північно-боснійські міста - Яйце і Сребрениця. Ці останні осередки сербської державності існували до початку XVI ст. Падінням у 1528р. Сребрениці завершилося загарбання турками Сербії.
ЛІТЕРАТУРА
Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 9, 11.
История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.
Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987. Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.
Погодин А. Л. История Сербии. Санкт-Петербург, 1909.
Разин Е. А. История воєнного искусства: В З т. Москва, 1957. Т. 2.
Джерело: referatcentral.org.ua/history_world_load.php?id=330 |
| Категорія: Середні віки | Додав: Natar (16.02.2014)
|
| Переглядів: 2115
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
