Ахейська Греція в раній та середньоеладський періоди.

Творцями мікенської культури були греки-ахейці, які вторглися на Балканський півострів на рубежі III - II тис. до н.е., найвірогідніше з півночі, з району Придунайської низовини. Просуваючись на південь в глиб Балкан, ахейці частково знищували, частково асимілювали корінне догрецьке населення цих областей, яке пізніше грецькі історики назвали пеласгами. Деякі дослідники вважають пеласгів родичами мінойців. Ахейці вважали пеласгів та інших стародавніх жителів країни варварами, хоча їхня культура не лише не поступалася культурі самих греків, але й у багатьох випадках переважала її.

Між 2200 і 2000 роками до н.е. у південні райони Балкан ринула хвиля грецьких племен. Завойовників називали мініями. Вони займалися землеробством і тваринництвом. На місцях їхніх поселень знайдені пшениця, просо, ячмінь, горох, боби, цибуля і т.п. Мінійська кераміка виготовлялася на гончарному крузі. Мінійські племена жили первіснообщинним ладом. Однак протягом 1900-1700 рр. до н.е. пройшов процес формування царської влади. Участь у жвавій торгівлі острівної Еллади з Єгиптом і народами Малої Азії, спілкування з критськими династіями зміцнювали економічну могутність материкових володарів.

Саме в цей час вони розгорнули активну морську діяльність. Аде ахейські царства розвивалися по-різному, розмішені на приморських землях міста росли і міцніли скоріше, аніж міста у внутрішніх областях. Найзначнішими центрами були Мікени, Тіринф, Пілос та ін. У них збереглися укріплені замки-палаци, оточені могутніми мурами, і навколо палаців - селища жителів різного майнового достатку. Найхарактернішим пам'ятником пізньоелладськокого, або мікенського періоду (1600-1100 рр. до н.е.) були т. зв. шахтові гробниці в Мікенах. Поширеним видом поховань були камерні гробниці, побудовані в середині пагорбів. Могили були поховальними сімейними склепами аристократів.

Докладному вивченню структури ахейських держав сприяла розшифровка англійським вченим М.Вентрісом архаїчного ахейського діалекту грецької мови, на якому розмовляло населення мікенської Греції II тис. до н.е. Використане у написах лінійне складове письмо "Б" виникло на Криті на базі існуючої тут давньої системи писемності - лінійного письма "А". Ахейці, які захопили Крит у середині XV ст., перейняли у мінойців складове письмо і пристосували його для передачі своєї мови.

Основним заняттям населення ахейських держав було землеробство. Земля перебувала у власності "народу", тобто була суспільною, і у власності окремих осіб, або приватна земля. "Народ" надавав ділянки землі у користування як винагороду за державну і військову службу. Розміри цієї землі залежали від посади. Так, правитель держави отримував ділянку, з якої збирали 1800 мірок зерна, його помічник - ділянку площею 600 мірок зерна. За отримані в оренду землі прості жителі держави повинні були віддавати частину врожаю. Найвірогідніше, земля "народу" була общинною, вона поступово переходила у статус державної і віддавалася в приватне володіння як винагорода за службу.

Серед ремісничих професій виділяються: ковалі, шевці, столярі, гончарі, зброярі, ювеліри і навіть парфумери. Окремі території повинні були присилати у розпорядження палацу певну кількість ремісників різних професій. За свою роботу вони отримували з палацової скарбниці платню натурою (ячмінь та інші продукти харчування). Крім ремісників, які рахувалися на державній службі, іншу категорію складали вільні общинники, для котрих робота на державу була тимчасовою повинністю. Такими трудовими повинностями обкладалися жителі невеликих поселень, розмішених навколо палацу. Ремісники, які залучалися на державну повинність, не позбавлялися особистої свободи, вони могли володіти землею і навіть рабами, як інші члени общини. Держава монополізувала основні види ремісничого виробництва і встановила суворий контроль за розподілом і споживанням дефіцитних видів сировини, в т.ч. металів.

В ахейських державах існувало також рабство, і праця рабів широко використовувалася в різних галузях господарства. Раби об'єднувались в спеціальні загони, для виконання спільної праці. Загони були досить численними - до 100 і більше чоловік. Загальна кількість рабів-жінок з дітьми, складала приблизно 1500 чоловік тільки в м. Пілос. Рабів-чоловіків було значно менше -групи не більше 10 чоловік. Це свідчить про початкову стадію розвитку рабства.

Поряд із звичайними рабами існували т. зв. "божі раби або рабині". Зазвичай вони орендують землю невеликими ділянками у демоса (общини) або в приватних осіб. Своєї землі у них не було, і вони не вважалися повноправними членами общини. Але, напевно, вони не були і рабами у прямому розумінні цього слова.

Вся територія царств була розбита на 16 податкових округів, на чолі яких стояли намісники - коретери. Кожний з них відповідав за вчасне надходження у палацову скарбницю податків від їхнього округу у вигляді металу, золота і бронзи, а також різних видів сільськогосподарських продуктів.

У підпорядкуванні коретерів знаходилися управляючі окремими поселеннями - басилеї, які здійснювали нагляд за виробництвом. На чолі держави стояв ванака, що відповідало пізнішому грецькому ванакт (пан, повелитель, цар). На жаль, нам нічого не відомо про політичні функції і права взнаки. Однак можна з упевненістю сказати, що серед правлячої знаті він займав привілейоване становище. Земельна ділянка царя у 3 рази була більшою від наділів інших посадових осіб. Помічником царя був лавагет (воєвода, воєначальник), в обов'язки якого входило командування збройними силами держави. У коло вищої знаті входили також жерці головних храмів держави, вищі військові чини, які командували загонами бойових колісниць.

Землероби і ремісники були політичне безправні і не брали ніякої участі в управлінні державою. Правда, існує думка, що термін демос (народ) означав народні збори, в які входило все вільне населення царства.

Скоріше за все ахейські держави були незалежними і самостійними. Свідченням цього є міцні оборонні споруди навколо міст. Давні перекази розповідають про криваві усобиці ахейських царів. Щоправда, в окремих випадках ахейські держави могли об'єднуватися для спільних військових компаній. Прикладом може служити знаменита Троянська війна (близько 1240 -близько 1230 рр. до н.е., за іншими даними близько 1194 - 1184 рр. - до н.е.), описана Гомером в "Іліаді". У поході на Трою брали участь майже всі ахейські царі від Фессалії на півночі до Родосу на півдні на чолі з мікенським володарем Агамемноном. Троянський цар Пріам зумів отримати допомогу від сусідів, і облога міста затягнулася, а ахейці зазнали значних втрат, перш ніж захопили Троянське царство. Похід на Трою мав важкі наслідки для Ахейської Греції. Він призвів не лише до виснаження сил, але й до спалаху внутрішніх протиріч і міжусобиць між ахейськими царствами. Війна проти Трої була лише одним, хоча найзначнішим, проявом військової і колоніальної експансії ахейців у Малій Азії і Східному Середземномор'ї. Протягом ХІУ-ХП ст. до н.е. численні ахейські поселення з'явилися на західному та південному узбережжі Малої Азії, островах Кіпр, Родос, Близькому Сході. У цих місцях мікенці перехоплювали торгову ініціативу у своїх попередників - мінойців. Успішно поєднуючи заняття торгівлею і піратство, ахейці стали помітною фігурою в цьому районі стародавнього світу. Ще на рубежі ХПІ-ХП ст. до н.е. загони ахейців з Криту і Пелопоннесу брали участь у набігах коаліції "народів світу" на Єгипет. Взагалі в XIII ст. до н.е. ахейці двічі нападали на Єгипет, послаблювали Хеттську державу. А разом з критянами вони висадилися на східному узбережжі Середземного моря (в Палестині) і стали відомі там під назвою філістимлян. У самій Ахейській Греції останні десятиліття XIII ст. до н.е. були досить тривожними і неспокійними. На півночі та північному заході Балкан (Македонія і Епір) жили варварські грецькі племена дорійців ,племена, які знаходилися на стадії родового ладу, хоча знали техніку обробки металу. Наприкінці XIII ст. до н.е. варварський світ через невідомі нам причини прийшов у рух. Безліч племен попрямували на південь, у багаті і процвітаючі райони Середньої Греції і Пелопоннесу. Мікенська цивілізація зазнала страшного удару, від якого вже не могла оправитися. Швидкий розпад мікенських держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури.