ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКА ДЕРЖАВА ЯК ПРИКЛАД СХІДНОЇ ДЕСПОТІЇ
Сама природа подбала про те, щоб Стародавній Єгипет розви¬вався як надцентралізована держава. Якщо в Месопотамії можна було відводити від кількох русел Євфрату окремі магістральні ка¬нали, що забезпечувало господарську, а значить і політичну незалежність адміністративно-територіальних округів (міст-держав), то єгиптяни мали одну-єдину водну артерію, користуватися якою доводилося спільно, всім номам, розташованим ланцюгом уздовж вузької річкової долини. В таких умовах політичне об'єднання кра¬їни могло відбутися лише під егідою одного з номів, а політичну стабільність могла забезпечити лише сильна монархія. Упродовж доби Раннього Царства царська влада в Єгипті де¬далі більше посилювалася. Про це свідчать тодішні царські моги¬ли, розміри і багатство поховального начиння яких зростали. Так, якщо з Нармером було поховано 33 особи, то з третім царем І династії Джером - уже майже 600. Свого апогею політична централізація Єгипту досягла в епоху Стародавнього Царства (чи Будівників пірамід). У жодній іншій країні Стародавнього Сходу та й у самому Єгипті в наступні століт¬тя царська влада не була такою могутньою, як при будівниках пі¬рамід. Основна заслуга в цьому належала староєгипетській релігії, яка проголосила царя божеством. Вважалося, що навіть ім'я єги¬петського царя сповнене містичної сили, тому його боялися вимо¬вляти, а називали царя пер-о, тобто "великим домом". Староєги-ЛРАМ лер-о греки вимовляли як фараон - і цей термін прижився в історичній літературі. Сам же фараон нерідко без зайвої скром¬ності називав себе "великим богом", "найславетнішим з усіх богів". Тому не дивно, що навіть найближчі царські родичі вважали себе на вершині щастя, коли їм дозволяли поцілувати сандалю на нозі фараона, інші ж смертні цілували порох біля фараонових ніг. Життя фараона було розписане двірцевими правилами до най¬менших дрібниць, фараон не міг і кроку ступити поза архіскладно¬го двірцевого ритуалу. Титулатура єгипетського фараона склада¬лася з п'яти імен, з яких тронне ім'я пов'язувалося з титулом "цар Верхнього та Нижнього Єгиптів", а особисте - з титулом "син Сонця". Єгиптологи вбачають у титулі "син Сонця" вияв шовінізму єги¬птян. Мовляв, у такий спосіб єгиптяни давали знати нубійцям, лі¬війцям та азіатам, що вони мають бути вдячними Єгипту за ту ча¬стку світла й тепла, яка перепадає їм від фараона. Зверхнє ставлення єгиптян до сусідніх народів мало під собою реальну основу, адже Єгипетська держава була найсильніиюю у регіоні. Система престолонаслідування трактується в єгиптології неод¬нозначно. Домінує висновок про успадкування трону в Єгипті по жіночій.^^ (наслідником ставав старший син першої дружини фараона). Аргументом на користь цієї концепції була наявність серед 350 староєгипетських фараонів кількох жінок. Однак ця кон¬цепція не є загальновизнаною. Висловлюється думка, що через надзвичайно високу дитячу смертність будь-яка стабільна систе¬ма престолонаслідування в Єгипті унеможливлювалась. Царська влада в Єгипті спиралася на громіздкий адміністратив-$,а ний апарат, який виконував не лише фіскальні, судові та поліцей¬ські функції, а й здійснював контроль за сільськогосподарським виробництвом, піклувався про створення запасів зерна на випадок неврожаю, одним словом - керував економічним життям країни. Правою рукою фараона був чаті (його ще називають в єгиптології візирем) - колишній племінний чаклун, який ходив у шкурі пантери весь обвішаний амулетами. Йому підлягали всі відомства в дер¬жаві, за винятком військового (військо очолював хтось із царе¬вичів). Підлеглі першому заступникові фараона царедворці майже поголовно складалися з царських родичів, хоча відомі випадки, МОЛИ у верхні ешелони влади потрапляли й вихідці з низів. Цей елітний прошарок понавидумував для себе безліч всіляких посад, аби тільки зручніше вмоститися біля державного корита. Це - "за¬відуючий всім, що є і чого немає" {царський скарбник), "керівник гелі', "начальник доручень", "начальник царського туалету", . юрож царського гардеробу", "майстер і носій царських санда-нкар лівого ока царя", "лікар правого ока царя" ін. Характерно, що для центрального адміністративного апарату буї притаманний дуалізм - рудимент існування в Єгипті колишніх дох незалежних держав (Південного й Північного Царств). Так, у державі було дві царські скарбниці, два охоронці царської печатки, •ову фараона увінчувала подвійна червоно-біла корона. Па місцях повновладними володарями булц^омархй^які ко¬дували полчищами дрібніших чиновників. Серед чиновницької | братН іиділялися фамотГї-писці, які складали земельний кадастр, їй Облік польових робіт тощо. Це був привілейований прошарок івтського чиновництва. Писці звільнялися від сплачування по-ків, різних трудових повинностей на державу, від привселюд-і побиття палицею за вироком суду тощо. Цей, так би мовити, м. пік єгипетської інтелігенції був заражений бацилою соціального •ноти, ставився до простого люду з погордою. В епоху Стародавнього Царства в Єгипті вже діяла добре на¬лагоджена судова система, яка прийшла на зміну архаїчним об¬щинним судам. Царські судді засуджували до конфіскації майна, привселюдної екзекуції, а за тяжкі злочини - до ув'язнення чи страти. Судам допомагала тримати народ у покорі поліція, навер¬бована переважно з лівійців і нубійців, бо народ не виявляв до неї особливих симпатій. Суди й численні канцелярії бюрократизо¬ваного єгипетського суспільства були наскрізь корумповані. Ядром єгипетського війська було ополчення, проте в епоху Ста¬родавнього Царства вже з'явилися й постійні військові загони. Вій¬ськом, як правило, керував той царевич, якого готували на трон: Будівництво пірамід Будівництво пірамід започаткував засновник III династії фарао¬нів Джосер. Його 60-метрова кам'яна гробниця в Саккара, що її називають "праматір'ю пірамід", мала східчасту форму. Найгран-діозніші піраміди спорудили для себе всесильні фараони IV дина¬стії Хуфу (Хеопс), Хафра (Хефрен) і Менкаура (Мікерін). Висота їхніх пірамід сягала відповідно 146,5 м, 138 м й 66 м. Як запевняв Геродот, піраміду Хуфу і дорогу до неї від Нілу будували 100 тис. єгиптян упродовж ЗО років. Біля пірамід хтось із фараонів, найімо¬вірніше - Хуфу, вирубав у скелі Великого сфінкса - символ царя-переможця. Останній фараон IV династії Шепсескаф побудував собі замість піраміди скромну 14-метрову трапецієвидну гробницю Єгиптяни влаштовували своїм царям фантастично багаті похо¬рони, нерідко з людськими жертвоприношеннями. В гробницю клали неймовірно велику кількість всіляких речей, потрібних у віч¬ному посмертному житті. Найближчі царські родичі та вельможі зводили біля царських пірамід і свої невеликі піраміди та гробниці - мастаби. Поблизу пірамід жерці ховали в спеціальних гробницях священних тварин. Тому в Пзі поступово виріс велетенський ка¬м'яний цвинтар, справжнє "місто мертвих". За підрахунками єгиптологів, на цьому будівництві була задія- на майже половина трудового люду країни, хоча безпосередньо зводили піраміди бригади спеціально навчених майстрів. Епоха Стародавнього Царства, таким чином, стала для єгиптян справж- нім лихоліттям. Втім, окремі єгиптологи вважають, що такі досконалі пам'ятки архітектури, як піраміди, не могли побудувати підневільні робітни¬ки, зі спинами, розмальованими бичем, що насправді їх зводив "працелюбний і щасливий народ", який виконував каторжну робо¬ту з піднесенням, відчуваючи те, що відчуваємо ми, коли зводимо Храм Божий. Дискутується, хоч як це дивно, й призначення піра¬мід. У них убачають токарські мавзолеї, то^кам'яні пророцтва про ходу світової історії, то^асіб зоряного перевтілення фараона, то гігантські водокачки... Мабуть найбільш вдалим є твердження, що піраміда мала забезпечити фараону гарантоване потойбічне жит¬тя, захистити його мумію, щоб він міг і після смерті піклуватися про своїх підданих. Людей, імовірно, переконували, що спору¬дженням пірамід вони забезпечують власне майбутнє. Будівництво пірамід фараонами Стародавнього Царства, оче¬видно, збурило соціальну атмосферу в країні. Діодор переказав легенду, що доведений до відчаю народ повстав і повикидав з гробниць мумії своїх тиранів. Важко сказати, чи є в цій легенді зе¬рно історичної правди, все ж деякі джерела засвідчують, що замі¬на четвертої династії п'ятою відбулася в Єгипті не без ускладнень. Фараони V династії (єгиптологи назвали її "сонячною") зводили підкриті "сонячні" храми з кам'яним обеліском у центрі. Нове піднесення Єгипту відбулось за доби Нового царства Скориставшись безладдям у Єгипті напр. Середнього Царства кочівники чг^соси) групами переходили єгипетський кордон і най¬малися на службу до нижньоєгипетських номархів, які в запеклій міжусобній боротьбі не гребували нічиєю допомогою. Пксоси по¬будували в Дельті свої храми й фортеці. Кочівники потрапили під сильний вплив єгипетської культури, їхні царі брали титулатуру єгипетських фараонів. Прямих свідчень того, що й гіксоси дечого імпчили мешканців Нільської долини, немає. І іксоси трималися в Єгипті відособлено, не родичалися з єгип¬тянами, ставилися до них зверхньо, тому визвольне повстання проти них було лише справою часу. Остаточно визволив країну під піл оського панування Яхмос /, який започаткував XVIII динас-іни Він та його наступники почали активно завойовувати Східне Сірадземномор'я. Лише фараонша Хатшепсут відмовилась від Коли фараоном став Тутмос ///, для єгипетського війська від¬разу знайшлася робота. Фараон кинувся впокорювати сирійсько-палестинські князівства, які потрапили за царювання Хатшепсут під вплив хурритів і припинили виплату данини Єгипту. Об'єднані сирійсько-палестинські війська, якими керував царьок Кадешу, єгиптяни досить легко розгромили під Мегіддо, проте оволодіти самою фортецею їм довго не вдавалося (єгипетські воїни добре билися на відкритій місцевості, штурмувати ж ворожі кріпості не вміли до пуття). Тутмос ІІІ підбадьорював воїнів обіцянками бага¬тої поживи, що чекає на них в обложеному місті. Однак минуло сім довгих місяців облоги, перш ніж єгиптяни вдерлися в Мегіддо. Зві¬сно, місто було ними пограбоване до нитки. Через 20 років після взяття Мегіддо^війська Тутмоса II! зрівняли з землею Кадеш. Вони оволоділи також Халпою, розгромили під Кархемишем армію мо¬гутньої хурритської держави Мітанні, яка наводила жах на всю Месопотамію, і захопили на півночі Месопотамії стратегічно важ¬ливу Нію. Воював Тутмос Ні, якого історики величають "Наполео¬ном Стародавнього Єгипту", також на території Нубії. Отож, воєн¬ними зусиллями цього фараона, який лише в Азію здійснив 17 во¬єнних походів, Єгипет перетворився в середині II тис. до н.е. в могутню "світову державу". До її складу увійшли нубійські, лівійські та східносередземономорські території, вона далеко розсунула свої кордони з півночі на південь, а її територія збільшилася май¬же втроє. З Єгиптом рахувалися наймогутніші тодішні передньо-азіатські держави. Фараону надсилали "подарунки" хеттські, вави¬лонські, ассирійські царі та володарі острівних східносередземно-морських держав. Дрібніші царьки клянчили в нього подачки, за¬певняючи його, що він від своїх щедрот не збідніє, адже в нього "золота - все одно що пилюки". Найбільшу запопадливість вияв¬ляв володар Кіпру, який у своїх дипломатичних посланнях фарао¬ну завбачливо кланявся навіть його коням та колісницям. Естафету завоювань перебрав від Тутмоса НІ Аменхотеп II. Він хвалився, що у трьох військових походах у Східне Середземномо¬р'я потопив у крові повстання в Сирії та Палестині. Наступні єгипет¬ські володарі, Тутмос IV й Аменхотеп III, вже не ускладнювали собі життя організацією військових походів, а підтримували високий між¬народний престиж своєї держави суто дипломатичними засобами. За царювання XVIII династії фараонів єгиптяни створили ефек¬тивну систему керівництва колоніями. Вони не руйнували місцеву адміністративну систему на васальних територіях, лише якнайсу¬воріше заборонили місцевим князькам самостійно здійснювати зовнішню політику. На всіх завойованих ними землях було утворе¬но намісництва, верховне керівництво якими забезпечувало осо¬бливе державне відомство у Фівах. Діяльність намісників контро¬лювали довірені люди фараона, промовистий титул яких "очі царя Верхнього Єгипту, вуха царя Нижнього Єгипту" не потребує ко¬ментарів. Усе, здавалося, йшло гаразд. Єгипет став наймогутнішою дер¬жавою Передньої Азії, до його скарбниць потекли багатства підко¬рених єгиптянами народів. Проте до влади прийшов фараон Аме¬нхотеп IV, який зайнявся релігійною реформою та відмовився від завойовницької політики. Престиж Єгипту впав, завойовані землі поступово переходили до хетів. Нервовий і апатичний Аменхотеп IV - Ехнатон увесь відда¬вся сонцепоклонницькій реформі, з допомогою якої він наївно сподівався підтримувати високий міжнародний авторитет Єгипту. Наслідки його бездіяльності на міжнародній арені були для Єги¬петської держави просто катастрофічні. Відчувши послаблення Єгипту, дрібні східносередземноморські князьки почали виходити з покори, вирізали єгипетські гарнізони, а Хеттське царство зни¬щило союзну Єгиптові державу Мітанні. Фараон не прийшов на ииручку ні мітаннійцям, ні іншим своїм союзникам, хоча вони роз¬пачливо благали його про допомогу, навіть перестав приймати "іих гінців. Невдовзі у Східному Середземномор'ї вже порядкува¬ли хетти. Таким чином, створена першими фараонами XVIII дина¬стії Єгипетська імперія впала, від колишньої величі Єгипту не за-мишилося й сліду. Перед фараонами XIX династії, таким чином, постало завдан¬ня будь-що відвоювати в хеттів Східне Середземномор'я. Але для цього треба було спершу посилити боєздатність єгипетського вій¬ська. Вже Хоремхеб розпочав військову реформу, поділивши ар-МІЮ на два корпуси, які дислокувалися, відповідно, на північному ТІ південному кордонах держави. Сеті І організував воєнний похід ирію, попутно розгромивши палестинські військові загони, які Пірвтнули йому шлях до Східного Середземномор'я. Після Сеті І фараоном став його 21-річний син Рамзес //- велегень (його ріст становив 2 м 10 см). Рамзес Іі процарював дов-в7 років, упродовж яких численні дружини фараона народили орду (близько двох сотень) синів і дочок. Не четвертому році свого царювання Рамзес II здійснив пер їй воєнний похід в Азію. Надміру самовпевнений головнокоманчерез брак військового досвіду, немов хлопчисько, потрапив у пастку, яку йому влаштував хеттський цар. Повіривши хеттським перебіжчикам, що основні сили хеттського царя нібито відступили на північ Сирії, фараон не став чекати підходу решти військових підрозділів і з одним-єдиним корпусом поспішив до Кадеша. Саме там на нього й чекав цар Муватал з ЗО тисячами піхотинців та 2,5 тисячами бойових колісниць. Якимсь чудом Рамзесові II вдалося врятуватися від загибелі в нерівному бою під Кадешем. Повернувшися з походу, Рамзес II, ясна річ, розголосив про свою повну перемогу над хеттами (переможну реляцію було вика¬рбовано на стінах столичного храму). Однак від того Східне Середземномор'я не стало сферою єгипетського впливу - доводи¬лось починати все спочатку. Кадетський урок пішов Рамзесу II на користь. Коли фараон утретє повів свої війська в Азію, він уже діяв обачніше, надійно закріплював за Єгиптом завойовані території. Оволодівши попут¬но кількома фортецями, він підійшов з армією до р. Оронт. Цього разу хетти воювали проти єгиптян мляво, бо їхню державу посла¬били напади кочівників, все ж розгромити ворога фараонові й цьо¬го разу не вдалося. Тому в 1280 р. до н.е., через 16 років після Кадешської битви, Рамзес N уклав із хеттським царем Хаттусілі мирний договір, за яким Південна Сирія, Фінікія та Палестина ста¬ли зоною єгипетського впливу, а Північна Сирія дісталася хеттам (кордон між обома державами відтепер проходив по р. Оронт). Обидва володарі поклялися жити в мирі та злагоді, не приймати перебіжчиків і надавати один одному допомогу у війні проти тре¬тьої сторони. Мирний договір між Єгиптом та Хеттською державою було скріплено династичним шлюбом - 55-річний фараон одру¬жився з молоденькою дочкою хеттського царя. Державу Рамзес Іі тримав залізною рукою. На відповідальні посади в ній він призначав довірених людей, здебільшого своїх синів, нестачі в яких не відчував. Тому не дивно, що нікого з фараонів жерці не обожнювали так послідовно й енергійно, як Рам-зеса II, царювання якого стало добою класичного оформлення культу фараона. Проте це посилення Єгипту було недовгим, у XI ст. до н.е. починається політичний занепад.
