Литовська група складалася з таких племен:від гирла Німану до Висли - пруси; між Німаном та Бугом - ятвяги; на правих притоках Німану - властива литва; на північ від Німану - жмудь; на північ від неї - корсь або курони; на південному узбережжі Західної Двіни - жемгала чи земгола (Семігалія), на північному - летигола (латиші). Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних князів. Релігією їх було примітивне поганство з впливовими жерцями. Країна була бідна; ліси, багнища не приваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головним чином ятвяга, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, походи проти них.

Перший знаний похід проти ятвягів Володимира Великого датується 983 р. Аналогічні події були й на західних границях литовських племен - на поморській та польській границях. З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тоді в гирлі Двіни заснувалась купецька факторія з місією, що в 1202 р. перетворилась у лицарське Лівонське братство, яке підкорило лотипгів. У 1230 році Конрад Мазовецький спровадив відділ Тевтонського лицарського ордену з метою боротьби з прусами. Вони заснували місто Маріенбурґ і рушили далі - на Литву та Жмудь.

Небезпека для литовців була величезна, бо вони не мали можливості боротися з лицарями, закованими у панцері, з досконалою зброєю. Зокрема зміцніли сили лицарів у 1237 році, коли обидва братства об'єдналися й рушили на Литву та Жмудь. Лицарі несли під прапором ширеная християнства політичне підкорення литовців, нищили непокірних вогнем та мечем, грабували села. Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман, що, як про це була мова вище, вивів багато полонених ятвягів. Крім волинських князів нападали полоцькі. Загострилися обопільні напади литовців на Пінщину.

Мендовг

Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єднуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об'єднання, невідоме, літопис називає його просто "великим королем". На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує літопис імена князів, синів "великого короля": Мендовга та Довспрунка. Княжичі почали вперту боротьбу з іншими князями: братами, братаничами; одні загинули, інших повиганяли з їх землі. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний репрезентант інших князів, як могутній король литвинів.

У 1260-их роках під владою Мендовга об'єдналася Німанська Русь: Гродно, Вслонім, Волковийськ, Новгородок, деякі сусідні землі понад Ясольдою, Березиною. Князі, що залишилися в живих, виступають як служебники, хто - Мендовга, хто - волинського князя. Зростала сила Мендовга. Навіть Данило, що уклав був коаліцію проти Мендовга з Мазовією, Пруссією, ятвягами, жмуддю, не спромігся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг, несподівано для Данила, уклав союз з Пруссією, вихрестився і коронувався як король Литви.

Мендовг укладає мировий договір з Данилом, відступаючи йому частину Чорної Русі з Новгородом (р. 1254), і Данило одружується з його небогою. Син Мендовга, Войшелк, віддає Данилові Вслонім та Волковийськ. Син Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою волковийського князя. Противники поділили ятвязькі землі: в 1254 році Земовит Мазовецький з цього приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не був міцний: року 1258 Мендовг розірвав з Данилом і забрав Чорну Русь. Мендовг розпочинає захоплювати сусідні землі.

В 1250-их роках він організував спільний похід на Смоленськ, заохочуючи до нього дрібних литовських князів; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивіл князював у Полоцьку. Перед смертю в 1263 році Мендовг хотів був зорганізувати похід на Чернігівщину.

Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час, з волі Мендовгового сина Войшелка, велике князівство Литовське перейшло до сина Данила, Діварна (р. 1267), але незабаром обидва, Войшелк і Шварно, померли і влада перейшла до князя Тройдена (1270-1280). Про його правління мало відомо, але видно, що українські та білоруські землі поволі опинялися під владою Литви.

У Полоцьку, по смерті Товтивіла, сидів литовський князь Ерденя, який мав вищу владу над Полоцьком та Вітебськом, хоч там залишалися дрібні місцеві князі. Поволі вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина Деревської землі перейшла під владу Литви.

Гедимін (1316-1341)

Гедимін знов об'єднує велике князівство Литовське і захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Гедиміна ширилася також на північну частину Київщини. У своїй політиці об'єднання білоруських та українських земель з литовськими Гедимін увесь час підкреслював, що він е спадкоємцем руських князів, і називав себе "королем Литовським та Руським". Своїх дітей - 7 синів та 5 дочок - Гедимін частково схрестив, а решту залишив поганими. Християнами були: Ольгерд, Явнут-Іван Заславський, Коріят-Михаїл - Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро - Волинський. Дочки, були всі християнки, бо були одружені: Марія - з князем Тверським, Єлизавета - з Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром, королем Польським, Офка - з Юрієм-Волеславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія - з великим князем Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княжною, Любарт - з Волинською.

Гедимін заснував нову столицю великого князівства Литовського - Вільну над р. Вілією.Тут були поганські божниці та християнські храми - католицький і православний. Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на князівський престол Юрія-Волеслава, сина хорога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечі у взаємовідносини держав, і Гедимін видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку. Литва трималася нейтрально під час боротьби князя з боярами. Але, можливо, що до вбивства Юрія-Болеслава волинські бояри вже мали стосунки з Литвою, і негайно після смерті Юрія-Волестава, в 1340 році, обрано князем Волині та Галичини гедимінового сина Любарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія-Волеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть тестя та обстоювати свої права на спадщину.

Обидва князівства радо прийняли його кандидатуру. Для Гедиміна це був великий успіх, бо через сина він міг впливати на найбільше з українських князівств: Галицько-Волинське князівство входило б у залежність від Литви. Проте, ще під час загострення конфлікту між Юріем-Волеславом та боярами, сусіди - Людвик Угорський та Казімір Великий Польський - уклали угоду, на підставі якої Казімір дістав Галичину "доживотно", а в разі його смерті, без сина, Галичина має перейти до Людвика. Негайно після смерті Юрія-Болеслава обидва королі рушили на Галичину під претекстом помсти за католиків, забитих разом з князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйнували лише кілька замків і вивезли різні цінності. Політичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не захотіли нав'язувати тісніших стосунків з Волинню, а їх власні сили були слабі. Вони лякали Казіміра, що татари прийдуть їм на поміч, але незабаром виявилася нехіть татар встрявати в галицькі справи.

Року 1349 Казімір знов пішов на Галичину, зруйнував Львів і почав іменувати себе "паном Руської землі". Тоді проти Казіміра виступив Любарт з місцевими волинськими князями, і довга боротьба з Польщею в дійсності перетворилася на війну Польщі з Руссю, як писав Казімір, а не з Литвою. Війна велася з великим завзяттям. Казіміра підтримав Людвик Угорський. Вони вдиралися не раз на Волинь, здобули навіть Володимир, але зустрічали героїчний спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбі брали участь не самі бояри, а й міщани та селяни, які захищали свої землі та віру під владою литовських князів, як раніше - під владою Мономаховичів. Литва допомоги не дала: вона розгортала експансію проти інших руських земель.

Внаслідок тієї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля, західна Волинь та Крем'янеччина опинились під владою Польщі. У Любарта залишилася тільки Луцька земля. Внаслідок походів 1350-1360-их років Казімір уклав з литовськими князями - Юрієм Наримунтовичем, Олександром Коріятовичем, Ольгердом, Кейстутом, Явнутом, Любартом з його синами і окремо з Любартом договори, якими визначено границі польських володінь у Литві, встановлено союз взаємної допомоги під час війни, мішані суди в прикордонних землях.

Року 1370, як тільки помер Казімір Великий, литовські князі розірвали ці договори, знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви. Казімір вів у Галичині обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати української мови в урядуванні поруч з латинською, не переслідував Православної Церкви, хоч підтримував місії францисканців та домініканців, а від папи домагався допомоги для боротьби з "схизматиками" - так почали називати православних.

Найбільше змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі полякам, уграм, німцям, зобов'язуючи їх до військової служби, надавав німецьке Магдебурзьке право старим великим містам, як Львів, а одночасно будував нові міста.

Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубували, і проведено шлях із Львова до Кракова. Після смерті Казіміра в 1370 році Галичина перейшла, на підставі договору Казіміра з Людвиком, під владу Угорщини. Але Люд-вик на деякий час залишив Галичині ілюзію незалежності. Він призначив там своїм намісником Владислава Опольського, знімченого польського князя, який називав себе "Божою милістю пан і дідич Руської землі", мав державну печатку з гербом, увесь належний штат - канцлера, маршала, підскарбія; карбував монету.

Владислав нехтував інтересами місцевої людності, протегував німцям, католицькій Церкві і заснував єпископства у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.

Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемніших моментів в історії Галичини. Він пояснює це тим, що Людвик хотів підкреслити його осібність, як васала короля Угорського, і тим вилучити Галичину з-під Польщі.

Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звільняв людність Галичини від присяги собі і передавав її під владу угорського короля. Взамін він дістав Добринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовців з угорських воєвод.

Ольгерд (1341-1377)

Після смерті Гедиміна в 1341 році Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд, який виявив себе дуже талановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніальним. Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та південний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не спромоглося опанувати Новгорода та Пскова, хоч політичне становище там було дуже загрозливе; ці міста були між двома вогнями: шведи і лівонські лицарі - з одного боку й Московське князівство - з другого. Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська держава й утвердитися там Литовському князівству не вдалося.

У 1350-их роках, внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, піддалася Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають окремих князів, родичів Ольгердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундовича. На східних землях залишилися старі українські князі під його зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його.

У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина, Володимира.Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина. Історія Києва в ХІІІ ст. мало висвітлена, але безспірною є залежність його від татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід на захист Федора.

Над річкою Синіми Водами в 1363 році Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. В історичній літературі довгий час вважалося, що Сині Води - це річка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушевський вважав, що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали "Синя Вода", на пограниччі Київщини, Волині та, Поділля. Таке розуміння топографії місцевості, де відбулася битва, вияснює, чому Ольгердова перемога на "Синій Воді" відкрила для нього шлях на Поділля. Поділля, що раніше називалося Пониззям, мало цілком окреме становище. Воно підлягало Галицькому князівству, але коли прийшли татари, відірвалося від Галичини і опинилося в безпосередній залежності від татар. Тяжко було навіть Данилові вести боротьбу з "татарськими людьми" Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Пониззя стало жити власним життям: там організувалися місцеві громади, які самі, без князів, керували своїм життям.

Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята: Юрія, Олександра та Константина. В літописі збереглася дуже цінна вказівка, що ці князі "увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали". Ця вказівка пояснює успіхи литовської експансії в українських землях: не як окупанти приходили вони, що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, будували фортеці - Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став столицею Поділля.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце належало Волині. Ця багата країна за ХП-ХІУ століття звикла грати видатну роль в державному житті України. Вона була найбільшим князівством, і протягом 40 років боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 році, після походів Казіміра на Волинь, Волзьку волость дістав Юрій Наримунтович, Холмщину - Юрій Данилович, Берестейську - Кейстут, Кобринську - Ольгерд. Любарт старався зберегти самостійність Волині, але це було тяжко.

"Вічним миром" в 1366 році знову врізане Любартові володіння: Володимирську землю дістав Олександр Коріятович - радше, як намісник короля, ніж як удільний князь. Любартові залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини південну частину - з Крем'янцем, Олеськом, Перемишлем. Використавши смерть Казіміра та виїзд на похорон його Олександра Коріятовича, Любарт захопив без спротиву Володимир і зруйнував польський замок.

У 1376-1378 рр. точилася вперта боротьба за землі, що відійшли до Галичини. Лише смерть Людвика Угорського в 1382 році дала можливість Любартові повернути ці землі. Не зважаючи на тяжкі війни, великі невдачі, доба Любарта для Волині мала виключне значення. Він разом з Кетгутом був найміцнішим із князів, і вони вдвох були постійними дорадниками Ольгерда. Любарт, - писав М. Грушевський, - зберіг для Волині винятково становище: вона була "зовсім осібним світом", не схожий на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував місто Любарт. А головне - за нього Волинь залишалася українською землею.

Серед білоруських земель перші прийшли під владу Литви Полоцьке та Вітебське князівства. З вітебською княжною Марією був одружений Ольгерд. Наприкінці правління Ольгерда у великому князівстві Литовському було 9/10 білоруської та української людності, яка ввійшла до цього князівства здебільшого шляхом мирових договорів. Ольгерд та інші князі в грамотах. оголошували, що "старовини не рушають, новини не вводять", і це здійснювали на практиці. Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі гедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мономаховичів, які зобов'язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду.

Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську. Литовці переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство; "Руська Правда" стала джерелом права. В державній практиці збереглися українські терміни - "тіун", "намісник", "ключник" і т. д. У Литовсько-Руському князівстві залишився характер "удільних" князівств, і за кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, Трокське та Віденське (князя Кейстута) князівства мали литовський характер, навпаки - в руських землях правили князі з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, Волині тощо. Князі вели свою політику: Андрій Ольгердович Полоцький уклав договір з Орденом; Київ вів боротьбу з татарами, Волинь - з поляками. Князь не мав права судити поза межами своєї землі.

На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. У великому князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали в ХІ-ХІІІ століттях в князівствах України-Русі. Навіть на Жмуді, яка становила виняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою.

У великому Литовсько-Руському князівстві перемогла православна віра. Гедимін залишався поганином, але частина його синів та дочок були охрещені й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двічі одружений - з дочкою Вітебського князя Марією та Тверського князя Юліанною. Всі його 12 синів та 6 дочок були охрещені. Наприкінці XV ст. лише Трокська земля, де князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишилися поганськими.

У 1382 році Жмудь заявила Ягайлові, що визнає його князем, якщо він залишиться вірним релігії поганських предків, і, не діставши згоди, перейшла до Кейстута. Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орієнтувалася на давню руську, але заразом і на західноєвропейську культуру. Ольгерд твердо вірив, що "вся Русь мусити належати до Литви", і в другій половині XIV ст. розпочав її "збирання", що характеризує політику Московського князівства лише з XV ст. Добу Ольгерда може характеризувати вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 року