Головним завданням було налагодити визнання Української Держави іншими державами. Перше місце серед європейських держав належало Німеччині.

Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ЇХ - 17. IX 1918 р.) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі.

Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Берестейській договір, занулювала під впливом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі Східної Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі.

Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами - Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав'язати відносини з державами Антанти - Францією та Англією.

Окреме місце належить дипломатичним відносинам з радянським урядом. Берестейським договором Москва була зобов'язана укласти мир з Україною. Делегація для укладення мирового договору в числі понад 20 осіб з'явилася з Москви до Києва вже після перевороту. Головою її був X. Раковський, заступником - Д. Мануїльський. Головою української делегації був професор С. Шелухин, заступником - 1. Кістяковський, а з 10 серпня - П. Стебницький. Переговори провадилися українською та російською мовами з допомогою перекладачів. Обговорювали справу припинення воєнних дій. справи фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну полоненими, справи економічних та культурних стосунків. Найгострішим було питання кордонів.

Наприкінці літа більшовики знайшли підтримку збоку Українського Національно-Державного Союзу, який підготовляючи повстання проти гетьманського уряду, звернувся до них по допомогу. Коли повільно, з допомогою російських і українських перекладачів ішли офіційні переговори, в помешканні товариша міністра фінансів В. Мазуренка, без перекладачів, X. Раковський та Д. Мануїльський, з одного боку і В. Винниченко та М. Шаповал, з другого - обговорювали умови повстання. За військову допомогу (посилення розвідчої діяльності на фронтах, що мало відтягти увагу німців) Український Національно-Державний Союз обіцяв легалізацію в Україні комуністичної партії.

На початку жовтня 1918 року мирові переговори було припинено. Раковський виїхав до Москви, а Д. Мануїльський залишився в Києві для підпільної роботи проти українського уряду. X. Раковський у своїй статті визнавав, що радянська делегація підтримувала в Києві комуністів і обмірковувала з ними справи державного перевороту.

Міністерство внутрішніх справ викликало найгострішу критику. Гетьманський уряд призначив на пости губерніальних та повітових старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів. "Осіб, які служили на адміністративних посадах за старого режиму, було призначено на всю Україну 3-4", - пише дослідник історії цієї доби Д. Дорошенко. "Проте, якраз це питання було найбільш болючим." Ці адміністратори, хоч і були досвідченими земськими діячами і, за невеликим винятком, українцями, не належали до так званих "свідомих українців", за яких у той час вважали членів соціалістичних партій, і тому, з погляду соціалістів, вони були реакціонерами.

Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реакція: волинські та подільські поміщики почали організовувати "каральні загони", які стягували з селян забране за попередній час і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджали цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, і минуло кілька тижнів, поки нова адміністрація спромоглася покласти край анархії; але весь одіум "каральних експедицій" упав на гетьманський Уряд.

Величезне значення мало земельне питання. Ухвалений ЗІ січня 1918 р., закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин і конфіскацію більших володінь був скасований "Грамотою" Гетьмана 29 квітня. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків, ексцеси та скарги. Почалися з перших же днів нового уряду заходи, щоб унормувати становище. Для підготовки матеріалів для нового земельного закону й полагодження конфліктів між землевласниками та селянами засновано земельні комісії - губерніальні та повітові. У жовтні засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим Гетьманом. На початку листопада затверджено проект реформи земельних справ. Усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою з допомогою Державного Земельного Банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, плекали расову худобу тощо, могли мати по 200 десятині"

Велика праця припала на міністерство шляхів (В. Бутенко). Залізниці були зруйновані, мости пошкоджені або висаджені в повітря, паротяги та вагони у великому числі вивезені до Росії. Міністерство спромоглося вже в середині літа налагодити нормальний залізничний рух. Великим досягненням була вдала боротьба зі страйками.

Успішно працювало міністерство фінансів (А. Ржепецький). Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України й головним чином цукром, стала тривкою.

Міністерство народної освіти (М. Василенко. П. Стебницький. В. Науменко) зустрічало весь час опозицію в своїй праці. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу зверталось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях.

Складніша була справа з українізацією середніх шкіл. Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури.

6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж "Просвіта" та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; засновано Національну галерею Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000. 000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Потреба в національній Академії Наук була конечна. Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком в значній мірі стало львівське Товариство ім. Т. Шевченка, яке було реформоване на Наукове Товариство. Засноване в 1908 році в Києві Українське Наукове Товариство не встигло широко розгорнути працю, бо війна 1914 року знищила всі українські установи. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук, але в формі реорганізації НТШ. Це питання не вийшло із сфери прелімінарних розмов. Українську Академію Наук заснованого за Гетьмана. її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а дальших членів мали обирати ці академіки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський.

Українська Академія Наук була найбільшим досягненням України в галузі культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення заснування УАН відзначили сучасники і - характеристичне - протягом багатьох років більшовики намагалися і намагаються довести, що засновано її не в 1918 році, а в 1919- вже за більшовицької влади.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського Театру драми та опери, заснування Української Державної Капелі під проводом О. Кошиця та Державної Симфонічної Оркестри під проводом О. Горілого. За цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік "надовго може. бути незрівняним, недосяжним по кількості видань і накладів".

Дуже складним було становище Церкви. Не зважаючи на дещо байдуже ставлення Центральної Ради, в Українській Церкві відбувалися глибокі зрушення. Серед духовенства та парафіян намітилися дві течії: тоді, як значна частина парафіян, духовенства та головним чином єпископату бажала зберегти все по-старому (підлеглість Української Церкви Московській, слов'янську мову в Богослужінні) - друга частина прагнула націоналізації Церкви (далі автономії ще не йшли бажання, хоч уже підносилися голоси за автокефалію Української Церкви).

7-20 січня 1918 року в Києві відбувся Церковний Собор, але більшовицьке повстання перервало засідання Собору. Ухвалено поновити засідання 10 травня.

Під час захоплення Києва більшовиками був забитий митрополит Володимир, і Українська Церква залишилася без проводу.

При гетьманському уряді було засноване міністерство сповідань, першим міністром якого призначено професора В. Зіньківського, прихильника автокефалії Української Церкви. Але в своїй діяльності він зустрів опозицію збоку єпископату і значної частини населення. Патріарх Московський Тихон дав інструкцію обрати митрополита до Церковного Собору на Єпархіальному З'їзді. Не зважаючи на протест В. Зіньківського, обрано на митрополита архієпископа Антонія Храповицького, хоч його кандидатура не набрала належної кількості голосів. Рада Міністрів вислала патріархові Тихонові протест проти обрання митрополита поза Церковним Собором, але патріарх санкціонував вибір Антонія.

В особі митрополита Антонія Українська Церква дістала запеклого ворога. В. Зіньківський оголосив Церковному Соборові, що зібрався в червні 1918 року, непохитну волю Гетьмана - "встановити автокефалію Української Церкви". На останній сесії Собору, 12 листопада 1918 року, міністр віросповідань, А. Лотоцький, оголосив декларацію, в якій сказано: "В самостійній державі має бути і самостійна Церква. автокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але й національна наша необхідність... В імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною". Таким чином гетьманський уряд поклав початок автокефалії Української Церкви.

Велике ускладнення в будівництво гетьманської держави вносив брак українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від Центральної Ради, була дуже невелика. Після повороту українського уряду до Києва Запорізький загін, під командою генерала К. Прісовського, який обороняв Київ від більшовиків, був переформований на Запорізьку дивізію. Генерала К. Прісовського усунуто він командування і на командира дивізії призначено генерала О. Натієва З того часу дивізія називалася його іменем. До дивізії входили: три піших полки, один гарматний, один кінний, один інженерський і панцерний дивізіони. Загальне число вояків було 5.000. Згодом дивізію переформовано на корпус. Крім корпусу генерала О. Натісва були: полк Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця та сформована в Австрії з полонених дивізія Синьожупанників, яка була розташована в Києві та Чернігові.

Після масової демобілізації армії Центральна Рада почала формувати українське військо. На початку квітня 1918 року опрацьовано план організації 8-ми корпусів піхоти та 4'/з кінних дивізій, які мали поповнюватись за територіальним принципом. Цей проект вже не був здійснений.

Напередодні перевороту 29 квітня 1918 року німці роззброїли Синьожупанників та Січових Стрільців.

Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8-ми корпусів та 4 кінних дивізій і почав його реалізувати. Для підготовки освічених старшин засновано спеціальні військові школи.

Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року - 79.000.

Ще в липні 1918 року була сформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку молоді може принести до армії збільшовичені елементи. Тому уряд валів відкласти комплектування військових частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєнні більшовизмом.

З другого боку гальмували справу німці, які запевняли Гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію відкладено з жовтня на листопад 1918 року.

У листопаді 1917 р., на прохання делегації вояків-галичан, почато формування Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців. Згодом цей курінь мав розгорнутися на дві дивізії. Формували його в Києві.

З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому міністрові, О. Рогозі вжити заходів для поновлення організації козацтва, як окремого стану населення, так і великого кадру армії. Козацтво, як стан, існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 року, коли його зрівняно з усім населенням. Козацтво в XIX та на початку XX ст. користалося деякими пільгами і відзначалося від іншого населення більшим збереженням старих традицій, національною свідомістю й вищим добробутом.

Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й козацькі села, або частина якогось села належала козакам, а інша - селянам. 16-го жовтня 1918 р. Гетьман окремим універсалом відновив козацтво, спочатку в цих двох губерніях та на Слобожанщині. До козаків належали нащадки козаків, але могли вступати до того стану й не-козаки. Козаки кожної губернії складали кіш з кошовим отаманом, який підлягав Гетьманові. У кожному коші було кілька полків, На чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам Гетьман.

Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві мети: створити заможну, середньо-земельну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку - мати надійне, незіпсуте більшовицькою пропагандою військо. Крім того, поновлюючи козацтво, Гетьман сподівався втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі: Кубань, Донеччину і т. д. Лонгін Цегельський писав, що це був "великий, глибоко продуманий план державного мужа високої міри". Здійснити цей план гетьманський уряд не встиг.

Восени розпочато формування Особливого Корпусу, переважно з російських старшин, які залишилися в Україні і не хотіли служити в більшовицькій Росії. Уряд вирішив використати їх антибільшовицьке наставляння та військовий досвід. Цей корпус не входив до української армії і підлягав безпосередньо Гетьманові. Розташований він був на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії.

У цілому, звичайно, не рахуючи наступних мобілізацій та Особливого Корпусу, військові сили України були мізерні.

Окреме місце серед збройних сил належало Чорноморському флоту. Гетьманському урядові вдалося, після довгих переговорів, здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, які були захоплені німцями