Вищою точкою автономістського руху останньої чверті ХVІІІ ст. була таємна місія наших земляків братів Капністів до Прусії в 1791 р. На аудієнції в королівського канцлера Герберта вони запитували, чи можуть розраховувати на протекцію Прусії на випадок, якщо вони спробують збройно скинути з себе "російське ярмо".

Капніст Василь Васильович – поет, драматург, освітній і громадський діяч, народився 12 лютого 1758 р. в с. Обухівка Миргородського повіту. Належав до українського шляхетського роду. З 16-річного віку перебував на військовій службі, однак на початку 1780 р. вийшов у відставку з наміром присвятити себе літературній праці. Повернувшись в рідну Обухівку, брав активну участь в громадсько-політичному житті, користувався великим авторитетом серед українського шляхетство. Залишаючись вірним слугою монарха, невтомно боронивукраїнські інтереси.

У 1783 р написав знамениту "Оду на рабство", в якій виступив проти ліквідації козацьких полків і запровадження кріпацтва. У 1787 р. разом з іншими автономістами підготував проект відновлення козацького війська, який був відхилений російським урядом.

В 1798 р. опублікував поему "Ябеда", в якій критикував російську колоніальну політику на українських землях. В. В. Капніст входив до петербурзького літературно - мистецького гуртка, був знайомий з багатьма культурними діячами того часу, виступав як лірик і перекладач, відзначаючись вимогливим ставленням до власних поетичних спроб. Маєток в Обухівці був одним із осередків просвітництва на Україні в той час.

Безбородько Олександр Андрійович - державний діяч, дипломат, царедворець, дійсний таємний радник, державний канцлер, граф, - народився 14 березня 1741 р. на Переяславщині. На протязі 1765 – 1796 рр. зробив карколомну кар’єру від правителя канцелярії графа П. Румянцева, до секретаря Катерини ІІ завдячуючи своїм непересічним здібностям і вражаючій працездатності. О. Безбородьком складені всі царські маніфести 1776-1792 рр., написані 387 іменних указів, він вів листування Катерини ІІ, був її щоденним доповідачем з найважливіших справ.

З 1780 р. він фактично керував зовнішньою політикою імперії. Він складав важливі дипломатичні документи, супроводжував імператрицю в поїздках, вів переговори з іноземними володарями.

Після смерті Катерини ІІ, маючи вплив на імператора Павла І, Безбородько добився відновлення в Україні Генерального військового суду та деяких інших установ Гетьманщини. Деякі історики вважають його одним із гіпотетичних авторів "Історії Русів". О. Безбородько був одним з найбагатших поміщиків Російської імперії, як меценат сприяв багатьом літераторам і художникам.

Кочубей Віктор Павлович - державний діяч, дипломат, дійсний таємний радник, граф, - народився 11 листопада 1768 р. Походив з відомого козацько-старшинського роду, навчався в Петербурзі, Швеції, Франції. Перебував на дипломатичній службі в Швеції, Великобританії, Туреччині, був одним із ініціаторів реформ Олександра І, обіймав в Російській імперії високі державні пости. Не приховував, що вважає кріпосне право "гігантським злом", але не приховував і своєї боязні потрясінь.

В своїй політиці дотримувався правила: ні в чому не послаблювати існуючого порядку. У той же час любив свою полтавську батьківщину, збудував в родовому маєтку в Диканьці розкішний палац. В його маєтку вперше в Росії були застосовані сільськогосподарські машини.

Трощинський Дмитро Прокопович – державний діяч, меценат української культури, дійсний таємний радник, - народився 26 жовтня 1754 р. в с. Яреськи Миргородського повіту. Походив з старовинного козацького роду, закінчив Київську академію. З 1784 по 1806 рр. зробив стрімку кар’єру від полкового писаря до міністра уділів.

У 1812 р був обраний полтавським губернським маршалом, а в 1814-1817 рр. обіймав пост міністра юстиції і фінансів. Належав до найбагатших поміщиків краю, утримував своїм коштом виховний заклад для дітей незаможних дворян у Полтаві. Свій маєток перетворив на значний осередок української культури, Кибинці навіть прозивали "малоросійськими афінами".

Перебуваючи більший час на службі в Російській імперії, українці все ще вважали "Малоросію" своєю батьківщиною, причому для них не існувало суперечності між "великоросійським" і "малоросійським" патріотизмом. У ХІХ ст. вихідці з Полтавської губернії стали своїми людьми в усіх імперських структурах