Грамотою С. Баторія (оригінал якої загинув) границя запорозьких володінь зазначалася від міста Терехтемирова на південь, Дніпром; в кінці XVII ст. північна границя запорозьких володінь намічалася вздовж рік Тясмину та Самари.

З XVII ст. відбувався безперервний рух людності на запорозькі землі, "вольності". Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися в степах хуторами та слободами. Крім утікачів, оселялися в північній смузі запорозьких вольностей козаки та посполиті з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Приваблювали їх родючість землі та ліси, яких не було в тих полках. Одні поверталися на зиму додому, інші оселялися хуторами та слободами на стало, поступово просуваючись все далі на південь.

Пізніше поселення гетьманських козаків доходили до рік Орелі, Самари, Число поселень збільшилося за час перебування запорожців під татарською протекцією, і коли вони повернулися в 1734 році, то застали північну частину своїх земель заселеною козаками з Гетьманщини. Були хутори та млини видатної старшини, як полковника Капніста, гетьмана Данила Апостола тощо. Особливо збільшується колонізаційний рух в 40-их роках після того, як Білгородським трактатом між Росією і Туреччиною віддано Росії землі, які запорожці вважали своїми; південна межа Російської імперії пересунулася на південь до лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. На мапі, що її склав Де-Боскет, зазначено в північній частині запорозьких володінь коло 100 назв; 50% їх з'явилося за час відсутності запорожців і за перше десятиліття по їх повороті. Російський уряд не тільки толерував утікачів, а й розсилав своїх агентів по Польщі, які закликали українських селян вертатися на Україну. Переходили росіяни-старовіри, які теж засновували слободи.

Головна небезпека для запорожців полягала в тому, що нові переселенці зберігали підлеглість полковому начальству, а не переходили під владу запорожців. Це непокоїло Кіш, і він звертався до російського уряду з проханням повернути йому захоплені землі і виселити тих, що їх захопили. Однак, жадної підтримки запорожці не знаходили, навпаки - і гетьман наполягав на правах козаків Миргородського та Полтавського полків, і російський уряд збільшував число укріплень з російськими залогами, підлеглими Київському генерал-губернаторові.

Боротьба загострювалася, запорожці почали були силою виганяти нових переселенців, але все було марне. Протягом 40-их років північна смуга запорозьких "вольностей" була втрачена для запорожців. Тут панували полковники Миргородського та Полтавського полків і Київський генерал-губернатор, як єдиний військовий командувач на Південній Україні