Зі свідомості українців чиновники намагалися витравити пам'ять про їхнє походження, національну окремішність, славу предків й одночасно нав'язати уявлення про культурну меншовартісність порівняно з російським народом. Різні прошарки суспільства реагували на такі дії уряду неоднаково.

В своїй більшості національна аристократія пішла на співпрацю з царизмом і фактично втратила національну ментальність. Меншість вистояла. За її зовнішньою покірністю й вірно-підданством ховалися патріотизм, гордість за героїчну минувшину і жаль за втраченими правами. І досить було найменшого поштовху, щоб приховані почуття прорвалися назовні й проявились як у помислах, так і в діях конкретних осіб. Зазнаючи меншого тиску, прості люди хоч стихійно й трималися за традиційну духовність, але через неосвіченість не могли ініціювати й очолити процес національного відродження. Таку функцію взяв на себе середній стан українського суспільства в особі тих його інтелектуалів, які зберігали національну свідомість, прагнули відновити історичну справедливість й одночасно були відсунуті від влади та основних джерел збагачення.

Українській інтелігенції першої половини XIX ст. належить історична заслуга у відновленні національної свідомості народу. Відтоді питання національної ідеї стає чи не найважнішим у розвитку ментальності українського народу нового й новітнього часу. Подібне відбувалось і в інших народів. У діяльності української інтелігенції першої полонини XIX ст. можна виділити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із етапів яких була пропаганда національної незалежності.

Значний вплив на діяльність української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу справили ідеї німецького філософа Йогана Гердера про етнічну культуру селянства. Аналізуючи ментальність українського народу, його духовні надбання, Гердер зробив вражаюче сучасників передбачення: "Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля". Справді, велике краще бачиться здалеку.

Пробудження національної свідомості українців почалося наприкінці XVIII ст. і набрало сили в першій половині XIX ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили й творили високоосвічені інтелектуальні сили. На перших етапах національно-духовного відродження аматорський підхід до відтворення історії та культури народу поєднувався з науковим. Але поступово на перший план виходить науковий метод. Якщо спочатку історія, фольклор, побут, звичаї, обряди розглядалися в працях разом, то в першій половині XIX ст. започатковуються окремі галузі українознавства.

Від загально-історичних досліджень відгалужуються етнографічні, фольклористичні та мовознавчі праці. З цього почалося поглиблене вивчення тих сторін життя народу, які разом і становили народознавство. Ним займались інтелігенти з високою, часто європейською освітою. Серед них наприкінці XVIII ст. найпомітніше місце займав Опанас Шафонський. Закінчивши університети в Галле, Лейдені й Страсбурзі, одержавши диплом доктора права, філософії та медицини, він повернувся на Батьківщину. Найпомітніший слід його діяльність залишила в українознавстві. Шафонський зробив першу серйозну наукову спробу дати читачеві чітке комплексне уявлення про історію та культуру українського народу.

Цій меті було присвячено працю "Черниговского наместничества топографическое описание..." (1786), підготовлену на основі матеріалів, зібраних Д. Пащенком. У першій частиш твору розглядалося питання про походження "малоросійського народу", характеризувались його мовні та фізичні особливості, побут, звичаї, обряди, вірування. Автор не виділяв українців з-поміж слов'янства й вважав, що воно походило від племен скіфів. Така точка зору Шафонського в окремих сюжетах перегукується з поглядами деяких сучасних вчених на етногенез українського народу. Про походження українського козацтва Шафонський не мав єдиної думки. В одному випадку він доводив, що запорожці походили від черкес, які нібито переселилися на Подніпров'я з Кавказу, в іншому - пов'язував їхню появу з місцевим населенням, змушеним захищатись від нападів татар. На реальних фактах, позитивному досвіді й реалізмі базуються описи Шафонським сучасної йому культури України.

Вчений вперше ввів стосовно Лівобережної України такі поняття, як "Полісся", "Степ", виділив північно-західну, східну та східно-південну зони. Причому показав явні особливості в матеріальній, духовній культурі та мові їхнього населення. Суттєві відмінності в описах одягу, взуття, побуту українців і росіян не залишилися непоміченими сучасниками. Колосальний етнографічний матеріал був зібраний в описах Київського і Харківського намісництв кінця XVIII ст. Але в той час вони не побачили світу й були відомі тільки не-багатьом дослідникам. Майже одночасно з Шафонським оригінальну працю "Летописное повествование о Малой России..." підготував (1785 - 1786) Олександр Рігельман. У ній органічно поєднувалися дані як літописів, хронік, мемуарів, так і власні спостереження та документи. Вчений розвивав версію про переселення на Подніпров'я черкесів і про заснування ними м. Черкаси, звідки нібито й пішла назва "черкаси" щодо запорізьких козаків.

Українознавчий характер з поєднанням аматорства й науковості мала праця Якова Марковича "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798). Історик відстоював ідею автохтонності походження східних слов'ян, характеризував епоху Київської Русі як спільний період в історії України та Росії. Разом з тим його твердження про особливе географічне положення України наводили читача на думку й про її суттєві відмінності від сусідніх держав. Маркович детально описав особливості жителів степової зони України у веденні сільського господарства, тваринництві, бджолярстві, садівництві. Одночасно він показував специфіку матеріальної культури, антропології та характеру українців. З подібних праць читачі дізналися про Те, що український народ мав власну культуру, яка багато в чому відрізнялася від культур інших слов'янських народів.

Справжнім відкриттям для інтелігенції стала анонімна "Історія Русів". З'явившись наприкінці XVIII - на початку XIX ст., вона тривалий час поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком, її можливими авторами вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський та інші особи. "Історія Русів" є трактатом перехідного періоду, коли публіцистичні твори почали поступатися місцем науковим розвідкам. В "Історії Русів" простежується прагнення довести, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі й мала власну, відмінну від Росії історію. Початок етногенезу українського народу пов'язується із сарматськими племенами, а під русами розуміються лише українці. Серед найвидатніших українських князів названо Кия, Аскольда, Діра, Святослава.

Ідея про народоправ'я давніх українців різко контрастувала з монархічним правлінням Росії та спонукала передову громадськість до необхідності відновити старі демократичні порядки. Сторінки твору про героїчну боротьбу українського народу з агресією Кримського ханства й Туреччини пробуджували в людей глибокі патріотичні почуття, гордість за своїх предків. Чи Не вперше багато з них дізналися про Богдана Ружинського, Михайла Вишневецького, Івана Підкову та інших славних козацьких ватажків, котрі без вагань несли на жертовник свої чубаті голови в ім'я незалежності й слави України. Серед причин анти-польських виступів запорізького козацтва першої половини XVII ст. автор на перше місце ставив наступ польської шляхти на права українського населення та його прагнення до незалежності.

В описах визвольних війн робився наголос на етнічній та релігійній близькості українського і російського народів, що й стало першопричиною об'єднання України з Росією в 1654 р. Головний здобуток цього історичного акту вбачається в успішній збройній боротьбі проти шляхетської Польщі. Різким дисонансом з усталеною традицією стало те, що в праці В політичні дії Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Дем'яна Многогрішного та інших гетьманів не трактувались як зрада Росії. Тобто "Історія Русів" почала реабілітацію українських гетьманів і відновлення історичної справедливості. Не могли нікого залишити спокійним сторінки про масову загибель українських козаків на будівництві Петербурга, ритті каналів та на інших роботах далеко від Батьківщини. Тим більше, що поряд з цим показана й боротьба частини козацької старшини за автономні права України. В уста гетьмана Павла Полуботка автор вклав обурення українського народу антиукраїнською політикою царя Петра І.

Безіменний автор не приховував і відмови частини козацької старшини від національної ідеї й пристосування до політики царського уряду. Незважаючи на значні фактологічні неточності, національно-визвольна спрямованість зумовила широку популярність "Історії Русів". її знали й глибоко шанували Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Микола Маркевич, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко та багато інших поетів, письменників, вчених. "Історія Русів" започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.

Формуванню національної ідеї сприяла й чотиритомна "История Малой России", видана Дмитром Бантиш-Каменським 1822 р. в Москві. Сам автор походив з молдавських дворян, які багато років раніше жили в Ніжині. Тому його інтерес до історії України був невипадковим. На спрямування праці значний вплив справило спілкування Бантиш-Каменського з найближчим інтелектуальним оточенням всемогутнього правителя генерал-губернатора краю князя Миколи Рєпніна. Василь Капніст, Григорій Квітка, Іван Котляревський і Василь Полетика заклали у свідомість ученого думки про славетне минуле України, її автономію, давнє походження й особливі права козацької старшини. Саме вони дивно уживалися з монархічним напрямом роботи.

Науково обґрунтована ідея самобутності України була тим більше своєчасною і важливою, що вона протистояла ідеї великодержавності "Истории государства Российского" російського історика Михайла Карамзіна, томи якої саме тоді друкувалися. Ідейне спрямування праці Бантиш-Каменського не могло залишити спокійною ту частину українського суспільства, яку царизм іще більше денаціоналізовував і відштовхував від джерел збагачення.

Література

1. Субтельний О. Україна:Історія. – К.:Либідь, 1994. - 736с.

2. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. - К • Либідь 1998. - 616 с