Коли півстоліття тому Б. Хмельницький та І. Виговський договорювалися зі Швецією, Україна, внаслідок національно-визвольної революції й мілітарної перемоги над Польщею, була незалежною державою, що провадила цілком самостійну зовнішню політику, вістря якої скероване було проти Польщі.

Зовсім інша ситуація була на початку XVIII ст. Україна була під зверхньою владою московського царя й змушена була воювати проти Швеції на боці Москви. Тимчасом і Швеція, і Московщина були в союзі з Польщею: перша - з Польщею Станіслава Лещінського; друга - з Польщею Августа II. Отже, шлях української політики до Швеції йшов через Польщу.

Цьому на перешкоді був союз августівської Польщі з Росією. Але ситуація різко змінилася, коли 1706 р., внаслідок Альтранштадтської угоди, Август зрікся польської корони, Польща фактично перейшла до шведського табору й більшість польських магнатів визнала короля Станіслава Лещінського. Це, очевидно, підсилило пропольські ("гадяцькі") настрої серед старшинської верхівки, але разом з тим збільшило небезпеку польських зазіхань на українські землі, яку Мазепа так ясно розумів.

Саме в цей момент виникла потреба змінити дотеперішню тактику гетьманської дипломатії: зберігаючи лояльно зв’язок з Росією, посилити переговори зі Станіславом Лещінським, щоб, на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення державних прав України в системі Речі Посполитої; а водночас - і це було нове в політиці Мазепи - нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією.

Останнє найбільш цікавило Гетьмана, але, ясна річ, вимагало якнайбільшої обережності і найсуворішої конспірації. Віднині шлях до Швеції йшов саме через станіславівську Польщу, і не дивно, що головним завданням гетьманської дипломатії в 1706-1707 рр. було завершити переговори зі Станіславом Лещінським, розпочаті ще десь у 1704 р., під час перебування Гетьмана на Правобережжі.

Ініціатива переговорів, мабуть, належала Лещінському або ж принаймні вийшла з прихильних до нього польсько-литовських кіл. Станіслав Лещінський незабаром після своєї коронації, яка відбулася у Варшаві 4 жовтня 1704 р., надіслав (у жовтні того ж року) свого посланця, шляхтича Вольського, до Мазепи, який стояв тоді під Замостям. Гетьман, щоправда, не скористався з його пропозицій, затримав Вольського, а листи короля відіслав до Москви. Але в листопаді 1705 р. відновлюються зносини між Станіславом і Мазепою. Це, мабуть, сталося вже після Варшавської угоди 1705 р., яка між іншим в пункті 8 передбачала поворот до Польщі втрачених нею "східних земель", себто, очевидно, Лівобережжя України (Гетьманщини).

Гетьман, який перебував тоді в Дубні, близько познайомився і покумився в Білій Криниці (коло Кремінця) з княгинею Ганною Дольською (першого подружжя князя Вишневецькою), матір’ю князів Вишневецьких - Януша, воєводи краківського, й Михайла Сервація, гетьмана великого литовського. Княгиня була рідною тіткою Станіслава Лещінського, й вона стає головним посередником у дальших переговорах Гетьмана з королем Станіславом, а згодом і з Карлом XII, з яким Дольська була знайома особисто.

Нарвський договір 1704 р. між Росією і Польщею був підтверджений 30 березня 1707 р. (у формі взаємних гарантій). Не відкриваючи тимчасом старшині своїх справжніх намірів, Мазепа договорювався з Лещінським про об’єднання України з Польщею й Литвою на засадах Гадяцької унії. Питання про це принципово вирішене було вже у вересні 1707 р. У шифрованому, як звичайно, листі княгині Дольської, одержаному Мазепою у Києві 16. IX. 1707 р. (через якогось волошина), був укладений також лист од Станіслава Лещінського, в якому король обіцяв "прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання". Ці переговори були завершені десь на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між Гетьманом і королем Станіславом Лещінським.

Спеціально досліджував питання про ці українсько-польські переговори доктор Микола Андрусяк. Хоч, на нашу думку, він дещо переоцінює характер і значення угоди Мазепи з Станіславом Лещіпським, але ж можна погодитися з твердженням доктора Андрусяка, що на підставі цієї угоди Україна мала злучитись з Польщею як велике князівство, на таких самих основах, як Велике князівство литовське; в його склад мали ввійти Правобережжя та Лівобережжя з Сіверщиною. Добре поінформований Д. Апостол згодом (у грудні 1708 р.), вже в московському таборі, оповідав про те, що "привиліе тое (угода була подана в формі привілею короля Станислава на ім’я Гетьмана) мает в собЂ выраженье, упевняюче Украину вольностями, як в КоронЂ Польской, так и в Великом Князст†Литовском, жебы такими ж правами Украина щитилася и зоставала".

Це й дало підставу російським урядовим колам, починаючи з маніфестів Петра І до українського народу восени 1708 р., обвинувачувати Мазепу в тому, що "намЂреніе его было отторгнуть Малую Россію от Россійской державы и паки подвести под иго польское" (слова Теофана Прокоповича); це обвинувачення було повторене в українській історіографії XIX-XX ст., зокрема в працях Костомарова і особливо Лазаревського. Годі й казати, що воно стало залізною тезою цілої радянської історіографії.

Був ще один момент, який дуже прислужився ворогам Мазепи і України. Є відомості про те, що за угодою з Лещінським Мазепа мав одержати, разом з князівським титулом, у своє особисте володіння воєводства Вітебське і Полоцьке на правах герцога курляндського, васала Речі Посполитої. За іншими відомостями (донос Кочубея), це мав бути титул князя чернігівського. Можливо, що, справді, про це було договорено, але чи дає це підставу російським чи москвофільського напрямку історикам вважати Мазепу за агента польської політики на Україні, якогось "зрадника українського народу", що віддав його інтереси "на поталу панської Польщі". Безперечно, ні. Така умова була цілком у дусі того часу, та й сам Мазепа був зовсім не байдужий до всяких життьових благ і зовнішніх гонорів.

Але ж що нового й реального давала йому особисто угода з Лещінським? Майже нічого. Мазепа тоді вже був князем Священної римської імперії і, як такий, мав особливі, загальновизнані в Європі, права і привілеї. А володіння (можливо, тимчасові) в межах Речі Посполитої, ще й з такими широкими правами володаря, як герцог курляндський, мусіли забезпечити інтереси Мазепи та його однодумців на випадок перемоги ворожої сторони, себто Росії. Дуже цікаво, що ці володіння намічалися на білоруському терені, ще й пограничному з Росією. Хтозна, які ще далекосяжні плани (може, й поєднання українсько-білоруських земель - стара українська державна традиція княжої доби й часів Хмельниччини) мав на увазі Гетьман, складаючи цю угоду.

Та найголовніше те, що угода зі Станіславом Лещінським була тільки важливим тактичним маневром Мазепи, що мав неабияке значення для тогочасної української політики.Передусім ця угода виводила Україну з анти-шведської коаліції й бодай формально забезпечувала її від воєнної руїни на випадок переможного руху шведів на схід.

Виряджаючи восени 1707 р. своїх посланців до Саксонії, Гетьман, за його словами Орликові (17 вересня 1707 р.), зробив це для того, "чтоб там видя якую колвек мою к себЂ инклинацію, по непріятелску c нами не поступали, и огнем и мечем бЂдной Украины не зносили".

Далі це торувало Гетьманові шлях до безпосередніх переговорів зі Швецією. Відомо, що Карл XII спочатку дуже обережно, ба навіть негативно поставився до справи переговорів з гетьманом Мазепою, який був загальновідомий як прихильник царя Петра та його зовнішньої політики. Так чи інакше, Мазепа щільно пов’язував українсько-польську угоду зі своїми планами союзу зі Швецією.

У своєму третьому листі до Мазепи (липень 1706 р.) княгиня Дольська просила Гетьмана, іменем Станіслава, "чтоб дЂло намЂренное зачинал, надежен будучи скорого себЂ цЂлым войском шведским c Волыня суккурсу и всЂх желаній своих, чого тилко претендовати будет, неотрицательного исполненія, обЂщая на тое прислать ассекурацію Станислава и гваранцію короля шведского" (Орлик). Що Мазепа надавав особливого значення шведській ґарантії, стверджує також Нордберґ. Оповідаючи про посольство Мазепи до Станислава в жовтні 1707 р., він каже, що Гетьман згоджувався перейти на сторону Станислава "wenn er nur von des Konigs in Schweden Beystand und Hülfe versichert wäre".

Договір Мазепи зі Станіславом Лещінським, ясна річ, дуже вплинув на ставлення шведського короля до пропозицій з боку Гетьмана. Будь-що-будь, позиція українського уряду мала безпосередньо велике значення для Швеції. З одного боку, перехід Мазепи на бік Швеції позбавляв Петра І допомоги українського війська, яке з самого початку Північної війни билося на різних фронтах проти шведів. З другого боку, це створювало загрозу запіллю й комунікаціям російської армії. Але основне, зі шведського погляду, полягало у нібито "добровільному" приєднанні України до Польщі, якій це обіцяв Карл XII року 1703, в разі відмовлення її від будь-якого зв’язку з анти-шведською коаліцією.

Окрім того, договір з Польщею забезпечував, на всякий випадок, бодай мінімум політичних вимог України (Велике князівство руське в системі Речі Посполитої). Нарешті, договореність з Лещінським давала певні атути Мазепі в його внутрішній політиці, власне у справі відносин Гетьмана й старшинської верхівки.

Відповідаючи соціальним та політичним інтересам і прагненням старшинської аристократії, договір Мазепи з Польщею, ще не реалізований (а Мазепа, очевидно, і не думав про його реалізацію), зв’язував старшинську верхівку з Гетьманом, обеззброював її щодо нього, застерігав інтереси гетьманської влади супроти політичних вимог старшинської опозиції, яку цим договором Гетьман міг тримати в руках і щодо Москви, і mutatis mutandis щодо Польщі.

Отож, треба визнати, що договір з Лещінським як дипломатичний інструмент був дуже вигідний для гетьмана Мазепи, і не його вина, що дальший хід подій позбавив Гетьмана можливості скористатися з наслідків цієї дуже тонкої, майстерної дипломатичної гри