Вступ 3
Діяльність організацій Українських націоналістів та їх збройних формувань (УПА) 4
Висновки 14
Література 15
Вступ
Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити у Львові віднов¬лення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.
Діяльність організацій Українських націоналістів та їх збройних формувань (УПА)
Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів. Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над величезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні організаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна з яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні червоноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі поліцаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагоди виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північно-західній частині країни — в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.
Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР на¬ціоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коно¬вальця. Саме цього періоду почали виявлятися розхо¬дження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в емігра¬ції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолюва¬ли підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, сут¬тєві розходження в питаннях тактики боротьби.
Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН перегляну¬ти політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну держа¬ву (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західни¬ми країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до по¬міркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблен¬ня конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів Проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з поль¬ською розвідкою.
У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, яко¬го і було затверджено лідером організації. Відповіддю мо¬лодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скли¬кання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформу¬вала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.
З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р — ре¬волюційна, або ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.
Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — неза¬лежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського пи¬тання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок націо¬нальної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не запере¬чували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближен¬ням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військо¬вого командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці ук¬раїнські частини для охорони і каральних акцій на окупо¬ваній території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Си¬туацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом Третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати ін¬шу у своїх власних, часто протилежних цілях».
З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 року у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.
Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на по¬чатку вторгнення не стануть конфронтувати з українця¬ми, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 року «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-виз¬вольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця не¬визначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — ство¬рювала певний простір для маневру, для активних держа¬вотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помили¬лися в оцінці ситуації.
Реакція Берліна на відновлення української держав¬ності була швидкою і різкою. Заступник держсекретаря Кундт лідерам ОУН-Б заявив: «Фюрер — єдиний, хто ке¬рує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники росій¬сько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Отецька та інших лідерів ОУН-Б заарештували і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівці заарештували 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української дер¬жави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язни¬ці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.
ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бан¬дерівців. Вже 6 липня 1941 року А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому йшлося не про незалежність України, а про вірнопіддану позицію ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 рр., просимо честі для нас і нашої мо¬лоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовиць¬кого варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіона¬ми Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німець¬ким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою укра¬їнське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена Третім рейхом і вони отримали певну сво¬боду дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особ¬ливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядуван¬ня, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 року було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган україн¬ського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спря¬мовані на поступове відновлення української держави, су¬перечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочали¬ся репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.
Отже, і ОУН-Б, і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рі¬шучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ро¬лі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держа¬ви. Мельниківці в основному розраховували на значну до¬помогу Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово пе¬ретворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаю¬чи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, Третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.
Історія формування Української повстанської армії до¬сить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «бі¬лих плям». Ще в серпні 1941 р. Т. Бульба-Боровець оголо¬сив себе головним отаманом України, ідейним спадкоєм¬цем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.
Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на те¬риторії Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічу¬вали 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпус¬тити це формування, вони перейшли до партизанської бо¬ротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. На¬зва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Бо¬ровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, під¬порядкованій певній державній концепції».
Після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі реп¬ресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, — зазначав свого часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволите¬лі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеч¬чина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».
Становлення оунівського партизанського руху почало¬ся в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові форму¬вання значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалеж¬не партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії про¬ти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).
За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з ні¬мецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вва¬жають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а зго¬дом і підрозділи Червоної армії.
Уже в грудні 1941 р. Головний Провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і так¬тична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримувати¬ся тактики накопичення сил». На етапі становлення ос¬новними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рі¬шення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з нім¬цями відбувся 7 лютого цього ж року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополоне¬них у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало зане¬покоєння в німецького командування. Від травня до листо¬пада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели п'ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймас-штабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцер¬ні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протис¬тояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.
Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у ра¬дянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм кон¬тролем значні території. Численні криваві сутички з ра¬дянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопи¬ти якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випус¬тити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контро¬лю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протисто¬янні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці форму¬вання були змушені відійти. Про намагання У ПА утверди¬тися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жов¬тні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.
Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Неза¬баром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її ме¬тою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943— 1944 рр. польські формування знищили майже 5 тис. ук¬раїнців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів — як українців, так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаю¬чи, тривала аж до 1947 р.
Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людь¬ми різних національностей та політичних поглядів зумов¬лювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та полі¬тики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Над¬звичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та ні¬мецького ярма, за побудову Української самостійної собор¬ної держави», а й виробив соціально-економічну та полі¬тичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної спра¬ведливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнан¬ня права на існування інших політичних течій і партій. За¬гальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світо¬гляду, рівність всіх громадян України, незалежно від на¬ціональної належності, право національних меншин роз¬вивати свою мову і культуру.
Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продов¬жує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 року було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним центром». Характерно, що платформа УГВР не лише пов¬ністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шля¬хом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній під¬креслювалося, що нереволюційні методи боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.
З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнен¬ня своїх сил, вичікування слушного моменту для вирі¬шального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невели¬кою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі від¬носини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в од¬ній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі бороть¬ба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаю¬чий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 року у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.
Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.
Висновки
Отже, у роки Другої світової війни основною стратегіч¬ною метою формувань ОУН—УПА було відновлення укра¬їнської державності. Потрапивши у вир радянсько-німець¬кого протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу од¬разу на три фронти — проти німецьких окупантів, радян¬ських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не під¬тримувала жодна з держав, вона змушена була дотримува¬тися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збере¬ження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.
Література
1. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2005. – 688 с. (Альма-матер)
2. Гуржій О.І., Ісаєвич Я.Д. , Котляр М.Ф. та ін.; під ред. В.А. Смолія, Історія України: нове бачення. ¬– К.: Альтернатива, 1997. – 424 с.
3. Мирончук В. Д., Ігошкін Г. С. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид., випр. – К.: МАУП, 2002. – 328 с.
4. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.: іл.
|
