Вступ 

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495 — 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. 
Про ранні Січі ми маємо лише окремі письмові відомості та схематичні плани, виконані невтомним дослідником історії козацтва Д.І.Яворницьким і Л.Падалкою. Маємо також окремі факти, добуті сучасними авторами: Телегіним, Сокульським, Голобуцьким, Щербаком та ін. 
Про Базавлуцьку Січ, що знаходилася на плавневому підвищенні над річкою Базавлук, історія знає лише завдяки свідченню Е.Лясоти, який граничне чітко визначив її локалізацію "... в рукаві Дніпра біля Чортомлика, або як вони кажуть, при Чортомлицькому Дніприщі, приблизно 2 милі". Принагідне зазначимо, що Базавлуцький острів, який лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла р.Підпільної, чітко фіксується і в інших джерелах — через 58 років після відвідування Еріхом Лясотою Базавлуцької Січі. Її місцезнаходження дослідники вважають вдалим, насамперед, через важку доступність для татар і турків. Адже кіннота не в змозі була швидко пересуватися по болотистій місцевості базавлуцьких плавнів. 
Через відсутність історичних свідчень важко визначити площу Січі на острові, яка у вигляді трикутника була видовжена униз за течією річища. 
Отже, крім складеного Д.Яворницьким схематичного плану цієї Січі, немає відомостей про її площу, кількість куренів, конфігурацію укріплень. 
Актуальність даної теми полягає в надзвичайному впливі козацтва на історію української нації і на процес формування національної свідомості українців. Саме козацтво сприяло накопиченню досвіду боротьби та служило прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українського народу. 


1. Історична ідентифікація Базавлуцької Січі 

Великий Луг був добре освоєний, і тому не випадково новим місцем для облаштування Січі став Базавлуцький острів. Локалізацію останнього гранично чітко визначив у своєму щоденнику посол німецького імператора Рудольфа II в Україні (1594 р.) Еріх Лясота, що прибув з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреччини і залишив нащадкам цінні свідчення з історії Базавлуцької Січі. Лясота зазначив, що острів лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла річки Підпільна. 
Дослідники, як правило, обходили увагою ці рядки твору спостережливого іноземця. Причини такого «легковажного» ставлення до унікального джерела пояснити досить просто. По-перше, брак докладних історичних свідчень про Базавлуцьку Січ не стимулював учених до обрання її за об'єкт спеціальних студій. По-друге, наявні джерела проливали небагато світла для того, аби можна було остаточно вирішити цю проблему. Зокрема, в листах запорозьких ватажків Самійла Кішки і Левка Івановича вказано місце їх написання — «Чортомлик», саме тому історики ототожнювали назви дніпровської протоки-річища з однойменною річкою. Тим більше, що відстань між островом Базавлук і місцем розташування на материковій частині Чортомлицької Січі є зовсім незначною, можливо, лише 100 метрів. За традицією, що склалася у XVIII ст., цю Січ називали „Старою”. І це не випадково, бо вже наприкінці 30-х років XVII ст. Гійом Левассер де Боплан, пропливаючи повз острів Базавлук, застав там лише руїни Січі За його спостереженнями, острів був досить великим порівняно з тисячами «інших островів та острівців» розкиданих уздовж і впоперек цілком хаотично, заплутано і нерівномірно, «одні з них сухі, інші — болотисті, до того ж усі вкриті великим як списи очеретом, який заважає бачити про токи, що їх розділяють. Саме в плутанині цих місць козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою скарбницею», тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни залишається сухим». 
Першою спробою ідентифікації «Старої» Січі з Чортомлицькою в історичній літературі була стаття нікопольського протоієрея І. Кареліна про запорозькі городища. Автор подав не лише їх опис, а й схеми. Прагнучи пояснити острівне розташування «Старої» Січі, І. Карелін наводить легенду, за якою під час наступу російських полчищ навесні 1709 р. запорожці викопали навколо Січі рів, по якому пішла вода з Чортомлика. Нереальність такої операції є цілком очевидною, і не лише тому, що в джерелах вона не простежується. Гирло р. Чортомлик лежало значно далі на північ від Базавлуцького острова. Услід за Кареліним тезу про штучний характер острова повторив Д. Яворницький, викладаючи детальний його опис і називаючи Чортомликом. Отже, Базавлуцький острів, який лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла р. Підпільна, вищезгадані дослідники пов'язували з історією Чортомлицької Січі. Початки ж останньої досить чітко фіксуються в джерелах лише 1652 р., тобто через 58 років після відвідин Еріхом Лясотою січової громади на Базавлуці. 



2. Будівництво Базавлуцької Січі 

Після придушення козацького повстання в Україні Січ було відновлено досить швидко, оскільки у зведенні укріплених городців за дніпровими порогами козацтво вже мало значний досвід. 
Зруйнування в 1593 році Січі на Томаківці переконало запорожців у потребі перенести військові укріплення в інше місце. В тому ж році вони заснували нову Січ на Базавлуці. 
Острів Базавлук лежав приблизно в 20 — 30 км на південний захід від Томаківки, в тому місці, де у Дніпро впадають три його притоки — річки Чортомлик, Підпільна і Скарбна. Острів нагадував прямокутний трикутник завдожки 2 км. Він був ближче до правого берега Дніпра. 
Будівництво укріплення на о. Базавлук розпочалося, вочевидь, восени 1593 р. і йшло швидкими темпами. Перед дерев'яною палісадою було насипано земляні вали, на бійницях вартових веж встановлено гармати. Щоб зробити острів неприступним і взимку, козаки, як розповідав італієць Гамберіні (1584 р.), за словами козацького отамана, прорубали ополонки на річці. Коли ополонки вкривалися тонкою кригою, їх засипали снігом. Ворога, який намагався підійти по льоду до острова, чекала тут неминуча загибель. 
Вали і палісади з’єднувались вартовими межами, утворюючи власне Січ (фортецю), із бійниць якої визирали жерла гармат і дула козацьких самопалів. Посередині фортеці був майдан, що відігравав важливу роль у житті Січі. На майдані відбувалися козацькі ради, де вирішувались військові справи, обирали старшину тощо. Навколо майдану містилися військові установи — канцелярія, пушкарня, склади, будинки старшини і т. ін. Там же були кузні й інші майстерні, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох. На майдані стояли військові литаври і стовп, біля якого карали провинних. Нарешті, січовий майдан півколом обступали довгасті низькі будинки — курені, зроблені з обмазаного глиною тину і вкриті очеретом. У куренях жили козаки січової залоги, а також новоприбулі на Січ втікачі. 
Через брак прямих документальних свідчень важко визначити площу власне Січі на острові, який мав вигляд трикутника, видовженого униз по течії річища. Ймовірно, що її територія охоплювала північну, підвищену частину, де розташовувалися укріплення і відкривався широкий краєвид навколишніх просторів. 
Підступи до Січі охоронялись вартовими вежами, виставленими далеко в степу. Козак, стоячи на вежі, уважно вдивлявся у далечінь. Помітивши ворога, він запалював купу сухої трави або хмизу, припасених раніше на вежі, плигав на коня, що стояв внизу під сідлом, і гнав до найближчого спостережного пункту. Полум’я і стовп диму, що здіймався до неба, сповіщали про наближення небезпеки. Цей сигнал передавався від вежі до вежі, і швидко всі мешканці довідувались про появу ворога. 
На південний захід від Базавлука русло Дніпра помітно ширшало (до 7 км). В цьому місці Дніпро був усіяний величезною кількістю переважно багнистих великих та малих острівків, зарослих очеретом. Численні звивисті проходи між ними являли собою справжній лабіринт, небезпечний для всякого ворога. Тут, у схованках, на ворога чекали гармати, там же снували на човнах козацькі чатові. Увесь цей комплекс островів разом з побудованими на них укріпленнями дістав назву Військової Скарбниці. В ній же стояла козацька флотилія. За переказами, тут запорожці ховали військовий скарб та інші коштовності. Доступ до Скарбниці стороннім заборонявся. Надзвичайно цікаві відомості про побут запорожців знаходимо у Боплана: «Коли вони вирішують іти війною на татар або помститися їм за грабежі і наскоки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя усе необхідне для бойових дій і походу, для спорудження човнів і взагалі все, що, на їхню думку, може у поході знадобитись». 
Січі раннього періоду за планувальними схемами, характером укріплень та площами, як і кількістю куренів, створювалися козаками відповідно до потреб та природних умов. Стосовно кількості куренів у перших Січах, то їх теж будували за необхідністю, а назви, як правило, походили від місцевості, де раніше проживали козаки на волостях. 
Михайло Слабченко нараховував їх на Базавлуцькій Січі сім: Пашківський, Титарівський, Дерев'янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський. 
Оглядаючи територію Базавлуцької Січі на початку XX ст., історик і письменник Андрій Кащенко зробив припущення, що про наявність на острові січових споруд свідчить тільки яма зі шматками битої цегли, яка лишилася від підмурків січової Церкви. Можна погодитися з думкою дослідника, адже в умовах жорстокого конфесійного протистояння в Україні після Берестейської унії (1596 р.) ймовірність існування православного храму Покрови Пресвятої Богородиці в козацькій твердині є цілком закономірною, інша річ — її архітектурне вирішення. 

3. Організація і побут козацтва на Січі, військова справа 

Наприкінці XVI століття господарство Запорожжя значно розширилося. Збільшилась кількість зимівників, а також рибних та інших промислів. Пожвавлення господарської діяльності призвело до посилення нерівності серед козаків. Заможні козаки, що міцно осіли в своїх зимівниках і на промислах, широко використовували працю втікачів, які шукали на Запорожжі порятунку. Маса простого люду, що скупчувалася за порогами, була відома австрійському послу Лясоті під принизливою назвою «чернь». Лясота, хоч і не довго пробув на Запорожжі, помітив, що є серед них (козаків) багато бідняків. Ця біднота — «сіромахи», як їх називали на Запорожжі, шукала заробітку у власників зимівників, промислів, суден, тобто у тих, кому, за словами Лясоти, «там добре живеться». 
Про бідність запорозької голоти говорять також численні народні приказки і прислів’я, наприклад: «Козак — душа правдивая — сорочки не має», «Сидить козак на стерні та й штани латає, стерня його в спину коле, а він штани лає», «Прокляту матір ма — ні сорочки, ні штанів — одна клята сірома» та інші. Але не треба думати, що сіромаха приречений був на таке жалюгідне існування. Під час успішного походу на його долю випадала різна здобич, та вона не довго затримувалась у його руках. Не були сіромахи і безправними. Про це оповідає той же Лясота, згадуючи поведінку козацької черні під час обговорення пропозиції цісаря про вступ до нього на службу. Підкреслимо, що саме ця сірома була найбільш активною у військових справах не тільки під час повстань, а й укрилася славою в походах проти татар і турків, та навіть в рядах найманих військ під час Тридцятилітньої війни. 
Статечне козацтво вважало за краще займатися господарчою діяльністю, а пізніше стало наймати сірому замість себе у військові походи. 
Заможні козаки вбиралися в дорогі каптани або жупани з червоного і синього єдвабу чи сукна, що застібались до самого підборіддя, в сукняні кунтуші з відкритими рукавами, оздоблені золотим або срібним позументом і ґудзиками, в широкі шаровари червоного або синього кольору. Жупан підперізувався довгим шовковим паском, що кілька разів обмотувався навколо стану. На голові носили сукняну шапку з довгим звислим верхом із китицею на кінці, пообшивану дорогим хутром, або смушкову шапку, сукняний верх якої був прикрашений золотим або срібним позументом. Взувались заможні козаки в червоні сап’янці, часто підбиті срібними підковами. Щоб домалювати вигляд запорозького козака, слід додати, що всі козаки голили, за звичаєм, бороду і голову, залишаючи довгі звислі вуса й оселедець, що спускався з маківки голови на лівий бік і часто намотувався на вухо. 
Зброя козаків складалася з самопалів (рушниць) різного калібру і виду, з кремневим замком, а також з пістолів, які застромлювали за черес. З холодної зброї обов’язковою супутницею козака була широко відома козацька шабля. Вона прив’язувалась до череса з лівого боку двома вузькими пасками. Цю свою неодмінну зброю козаки ласкаво звали «шаблею-сестрицею», «ненькою рідненькою» тощо. Поширені були також бойові ножі, запоясники (кинжали), келепи (рід бойового молота) або чекани, довгі списи з металевими наконечниками, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня) та ін. Списи мали ще й інше призначення у запорожців — ними користувалися при переході через багно: в цьому випадку одні списи клали на землю в два ряди вздовж, а інші в кілька рядів поперек у вигляді грат; на таких ґратах робили примостку з того, що було поблизу. Такими бойовими обладунками, як шолом, панцир, лати, що були поширені у війську того часу, козаки майже не користувалися. Порох і кулі запорожці носили у ладунках (шкіряна торбина) або в чересах (патронташ), які вішали навхрест через груди. 
Запорозьким козаком вважався кожен, хто по прибутті до Січі вписувався у військовий список. Деякі історики зазначали, що стати козаком було нелегко. Д. Яворницький, наприклад, писав, що для цього треба було відповідати п’яти умовам: бути вільним, не мати сім’ї, тобто бути одинаком, знати українську мову, бути православним і пройти на Запорожжі підготовку з військової справи не менше як за сім років. 
Не з усім цим можна погодитись. До запорозького «товариства» найчастіше приймався кожен прибулий до Січі, якщо мав бажання стати козаком, за винятком, зрозуміло, тих, хто з якихось причин викликав підозру у січовиків. Що ж до приналежності до православ’я, то ця умова справді існувала. Відомо, що серед запорожців зустрічались також представники інших національностей. Польський посланець Пясочинський, наприклад, даючи пояснення в 1601 році турецькому урядові, говорив, що серед запорожців е «і поляки, і московитяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї і взагалі люди всякої мови». Однак усі вони, крім, звичайно, православних (московитян і волохів), перебуваючи на Запорожжі, приймали православ’я. 
Разом з тим запорожці, хоч і виступали захисниками православ’я, були відомі своїм вільнодумством. 
Справді, безшлюбність була частим явищем на Запорожжі. Сірома, що становила помітну частину козацтва, не могла мати родини через своє становище. До того ж треба додати повне щоденної небезпеки життя на Запорожжі в безпосередньому сусідстві з ворогами. Через це жінкам, за звичаєм, входити в Січ було заборонено. Заможні козаки, проте, а пізніше й бідні, часто мали родини. Вони мешкали в запорозьких слободах і на волості. Кожен прийнятий у козаки приписувався до певного куреня. Число куренів збільшувалося разом із збільшенням запорозького козацтва. У XVIII столітті куренів було вже тридцять вісім. Назви деяких куренів дають підставу припустити, що вони спочатку об’єднували людей з певної місцевості — земляків. Так, мабуть, виникли назви куренів Канівського, Корсунського тощо. Куренем звалось не тільки приміщення, в якому мешкали січові козаки. Курені були водночас і військовими одиницями, з яких складалось запорозьке «товариство». Усі обов’язки, пов’язані з військовою справою, виконувалися відповідно з належністю козака до певного куреня і за наказом курінного отамана. Всіма курінними справами відав курінний отаман. 
Будучи членом запорозького товариства, козак зобов’язувався відбувати «по черзі» військову службу. Головним місцем відбування служби була Січ. Козак мав з’явитися сюди за першим наказом курінного отамана. Одна частина козаків відбувала службу в січовій залозі, інша — виконувала вартові обов’язки в степу, на службі у військовій флотилії, артилерії тощо. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. 
Головна влада на Запорожжі належала військовій раді. Вона скликалась для вирішення найважливіших питань, зокрема про участь війська у війні, обсяг і характер повинностей, обрання кошової (військової) старшини. Право участі у раді мали всі без винятку козаки. Скликаючи козаків на раду, довбиші били у військові литаври. На раду скликали також пострілами із січових гармат. Зібравшись на майдані, козаки ставали в коло. Ті, кому бракувало місця, вилізали на дахи куренів, на вали. Військовий осавул виносив військові клейноди — прапор і бунчук і ставив їх посеред кола. Після цього у святковому вбранні на майдан виходила військова старшина. Кошовий отаман тримав у руці булаву, суддя — військову печатку, писар — великий срібний каламар. Старшина ставала під бунчуком, знімала шапки і вклонялася «товариству» на всі чотири сторони. Кошовий оголошував справу, яку треба було вирішити, і рада починалась. Ось як переказував А. Рігельман вибори старшини (друга половина XVIII століття). Ставши під прапором і бунчуком, кошовий отаман звертався до козаків зі словами: «Панове молодці! Чи не будете сього року, по старих ваших звичаях, інших нових старшин обирати, а старих скидати?». Якщо рада вимагала переобрання, старшини клали на землю свої шапки і познаки влади та, дякуючи за виявлене раніше довір’я, покидали коло. Ті, кого обирали, за звичаєм двічі відмовлялися від познак влади і приймали їх тільки після третього запрошення. При цьому новообраному кошовому отаману козаки тут же клали на голову землю, яку жменями брали просто з-під ніг, «хоч би й багнюка на той час трапилась». Так обиралася вища, тобто військова старшина — кошовий отаман, що був головою війська, суддя, писар і осавули, помічники отамана у військових справах. Курінні отамани обиралися не на військових, а на курінних радах. Військова рада часто не відігравала вирішальної ролі у житті козаків. 
Велике значення мала і старшинська рада, в якій, крім військової старшини, завжди брали участь курінні отамани і «вельможні», «кращі», або «старі» козаки, тобто впливові козаки, частина з яких вже раніше виконувала старшинські обов’язки. Бувало, що постанови, схвалені на неофіційній раді, старшина проводила на військовій раді навіть тоді, коли вони відверто суперечили інтересам основної маси козацтва. Постанови на раді приймались голосними вигуками присутніх. Коли пропозицію схвалювали, козаки підкидали вгору шапки. Спроби старшини нав’язати свою волю основній масі козацтва викликали обурення і навіть повстання. Тоді козаки скликали раду, де й вирішували свої справи, обираючи своїх старшин. З приводу обрання старшини ксьондз С. Окольський писав: «Придивившись до цієї старшини, треба визнати, що обираються туди не звичайні люди і не перший-ліпший, особливо в тих випадках, коли вони (козаки) піднімають руку на... короля, його гетьманів і жовнірів». 
Таким чином, суспільно-політичній організації козацтва були притаманні значні риси демократизму. Демократизм цей виявлявся у визнанні рівних прав за всіма козаками на користування землею, при участі в радах, виборі старшини і т. д. Козацьке самоврядування принципово відрізнялося в цьому розумінні від тих порядків, які панували там, де політична влада цілком належала феодалам. 
У постійній боротьбі з ворогами запорожці створили самобутнє військове мистецтво. Вони були витривалими піхотинцями, влучними стрільцями, моторними вершниками, вправними гармашами, сміливими мореплавцями. Запорожці, піхотинці переважно, відзначалися великою майстерністю при будівництві польових укріплень. Для цього вони, крім зброї, брали на війну, за словами Собеського, сокири, лопати, мотузки тощо. Звичайним укріпленням на війні були шанці з високими земляними валами. Коли умови не дозволяли копати шанців, козаки ставили табір з возів. У цьому разі вони перекидали догори вози, тісно їх зв’язували або сковували ланцюгами, повернувши голоблями в бік ворога «подібно до рогатин, — писав С. Окольський, — для того, щоб не пустити ворога до самих возів». При тривалій облозі вози засипали землею. Засівши за «валом», козаки відбивались від ворога. Такий табір був для нападника страшним укріпленням. Боплан писав, що, як він сам бачив, у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. За Бопланом: якби козаки мали таку ж кінноту, як і піхоту, їх взагалі не можна було б подолати». 
У військовій справі запорожці були надзвичайно винахідливими, вдаючись до різних воєнних «хитрощів». Інсценувавши, наприклад, втечу з табору, вони чекали, поки ворог кинеться грабувати покинуте майно, а тоді раптово нападали на нього. Дуже часто навколо табору робили різні схованки, зокрема «вовчі ями», на дно яких вкопували кілки з піднятими гострими кінцями догори. 


4. Військова діяльність Базавлуцької Січі 

Січ на Базавлуці стала справжньою військовою базою, де готувалися морські та сухопутні походи, а козацтво — могутньою організацією з власним флотом та артилерією. Запорозька флотилія складалася з кількох десятків човнів, або ж чайок, основні параметри яких зафіксував Гійом Боплан: «близько 60 стіп завдовжки, 10-12 стіп завширшки і 12 — завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа — це човен з верби і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і однієї стопи завширшки, які прибиті дерев'яними цвяхами... Середину виробляють, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. З кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони напинають вітрило, використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати» . Гармати козаки здобували в боях, а зберігали їх до потреби як дорогоцінний скарб у дніпровських плавнях. 
Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба запорожців проти турецько-татарської агресії. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки здійснили десятки експедицій до Очакова, Кілії, Ізмаїла, Акермана, Гезлева, інших турецьких твердинь на Північному Причорномор'ї. Згодом козацькі чайки досягли навіть берегів Анатолійського півострова, зокрема фортець Сінопа і Трапезунда. Часто козаки практикували й піші експедиції в степ та сусідні країни. При цьому запорожці застосовували свок рідну тактику бою, яка давала пере. вагу на рівнинній місцевості. Польський військовий комісар Якуб Собеський зазначав, що козаки везли на возах гармати, а «кожний, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури і все інше потрібне для того, щоб сипати вали або пов'язувати вози, коли доводиться йти цілим військом оружною рукою. Вони називають таке розташування возів табором, спереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховаються за вози і звідти бороняться немов з-за укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповнюють вози землею і роблять з них міцніший вал. Такий спосіб козацької війни». Оборона табором давала запорожцям можливість стримувати сили противника, що мав перевагу, протягом тривалого часу. 
Актові матеріали зберігають велику кількість листів турецьких султанів, кримських ханів та інших високопоставлених осіб, в яких вони скаржилися польському уряду на запорожців, намагалися використати походи останніх як підставу для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. У відповідь власті заявляли, що вони не можуть покарати козаків, оскільки запорожці їм не підпорядковувалися. Лише перед реальною загрозою турецької агресії в 1590 р. сейм прийняв постанову «Порядок щодо низовців і України». Вона передбачала, зокрема, вивід «людей свавільних» із Січі й зміцнення там реєстрової залоги представниками шляхти. Однак анало гічні постанови зумовили зворотну реакцію і не перешкоджали зростаймо запорозького товариства. 
Наступні події, пов'язані з козацькими повстаннями, перекреслили плани уряду Речі Посполитої. Козацька енергія на Січі, що дедалі зростала, змусила його відмовитися від тиску на запорожців і перейти до пошуків компромісів. За участь у війні проти турків та їхніх васалів козаки висунули свої вимоги: відміну баніції, повернення вольностей, наданих Стефаном Баторієм, заборону старостам кривдити козаків на волості. Початок XVII ст. ознаменувався цілою серією гучних походів на Чорне море під проводом Петра Сагайдачного. Гетьманування останнього збіглося з масовим приходом на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Острозький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, «лише б хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали». 
Еріх Лясота застав на Базавлуці близько 3 тис. запорожців. Унаслідок масового покозачення селян та Міщан у першій половині XVII ст. значна їх частина вливалася в лави січового товариства. Це зовсім не означає, що в пошуках кращої долі вони прибували власне на Січ. 
Своєрідною ойкуменою людності, яка не бажала миритися з кріпосницькими порядками на волості, став Великий Луг. Цим можна пояснити наявність залишків матеріальної культури козацтва на численних островах за дніпровськими порогами. Саме тому, вочевидь, не виникало проблем з організацією 40-тисячного війська влітку 1621 р. для походу проти полчищ турецького султана Османа II. Питання, пов'язані з підготовкою до експедиції, вирішувалися на козацькій раді в урочищі Суха Діброва, куди з Базавлуцької Січі прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Яковом Бородавкою. У складі козацького війська, яке з благословення православного митрополита Іова Борецького вирушило на боротьбу з «бусурманами», було й З тис. реєстровців. Під час Хотинської битви українське козацтво відіграло вирішальну роль у розгромі турецько-татарської армії, проте уряд Речі Посполитої не оцінив його заслуги належним чином. Тому в наступні роки козацтво стає могутньою опозиційною силою колоніальному режимові в Україні. 
З 1625 р. Запорозька Січ перетворюється на центр організації повстанських загонів для боротьби проти соціального і національного гноблення. Найбільш організовану і боєздатну силу репрезентує нереєстрове козацтво, яке, на відміну від козаків, що перебували на державній службі, рішуче виступало проти урядових сил. У його середовищі зростають талановиті полководці й проводирі національно-визвольного руху в Україні. На Базавлуцькій Січі з'являються перші письмові звернення у формі листів, грамот та універсалів козацтва до українського народу, зміст яких відбивав прагнення широких соціальних верств. Зокрема, в універсалі гетьмана Якова Острянина від 10 березня 1638 р. розкривалася мета виступу повстанського війська із Запорожжя — «скинути при Божій помочі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство, щоб помститися за вчинені образи, розор і катівські ґвалти». На Січі конкретизувалися методи і завдання національно-визвольного руху. Недаремно у листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було «опорою всіх змовників проти існуючого порядку». В процесі еволюції запорозької общини формуються елементи нової української державності. 
Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла також їх участь у Тридцятирічній війні. Про це яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густава-Адольфа (1611-1632) від 25 червня 1631 р., підготовлений його радником Жаком Русселем. «Благородні і вільні лицарі, — зазначалося у зверненні до запорожців, — мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці...». Далі містилася пропозиція перейти на службу до шведського монарха. 

5. Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ 

Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ припадають на весну 1638 р. Постанова варшавського сейму «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої» передбачала не тільки скасування привілеїв для реєстрових козаків, а й встановлення блокади між Запорожжям і волостями, де розгорталося велике народне повстання. Два реєстрові, полки мали постійно перебувати на Запорожжі, аби не допустити там, збору збіглих селян і міщан, про що, постійно доповідали у Варшаву місцеві власті. Урядову постанову реалізували дуже оперативно. На Січ виступило каральне військо, очолюване ротмістром Казимиром Мелецьким, до складу якого, крім шляхти входили й чотири полки реєстрових козаків під проводом Ілляша Караїмовича. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський вручив Мелецькому спеціальну інструкцію, щ0 зобов'язувала його негайно повернути до своїх панів кожного, хто не був записаний до реєстру, а також спалити всі запорозькі чайки. В разі опору Січ підлягала знищенню. 
Вагомих причин до проведення аналогічних акцій у попередній період не виникало, хоча покінчити із запорозьким козацтвом прагнули не лише польські магнати та шляхта. Неодноразово такі вимоги ставили перед королем Речі Посполитої турецький султан та кримський хан, які вбачали в запорожцях поважну військову силу, що стала на перешкоді їхнім агресивним устремлінням. Разом із тим тривала боротьба з Московською державою та Туреччиною змушувала шляхетський уряд не вдаватися до радикальних заходів проти запорожців. Підписання Поляновського миру (1634 р.) з царським урядом і відповідної угоди з Османською Портою внесло корективи в політику Варшави щодо козацтва. Зокрема, перший пункт польсько-турецького договору зобов'язував сторони не допускати козаків на Чорне море, а татар — в український степ. Далися взнаки й виступ запорожців під проводом гетьмана Івана Сулими (1635 р.) та розмах народного руху в Україні восени 1637 р. 
Битва запорожців із військом Мелецького стала останньою героїчною Сторінкою в історії Базавлуцької Січі. Капітуляція повстанців на Старці в серпні 1638 р. дала можливість польському гетьманові Миколі Потоцькому розправитися з окремими загонами народних месників на Наддніпрянщині та Лівобережжі. Частина кварцяного війська з аналогічною місією відправилась на Запорожжя. У другій половині серпня карателі підійшли до Базавлука і штурмом здобули Січ. 
На сьогодні в джерелах не збереглося прямих свідчень про зруйнування Базавлуцької Січі, однак її залишки, зафіксовані сучасником тих подій Гійомом Левассером де Бопланом, дають підставу для таких тверджень. Частина запорожців залишила Січ і прибула на Дон. Натомість Запорожжя опинилося під жорстким контролем властей, хоча через потреби оборони південного прикордоння усе ж було збережено козацьку залогу. Місцем її розташування став легкодоступний з боку степу так званий Микитин Ріг, де здавна існував перевіз через Дніпро. 

Висновки 

Значення Базавлуцької Січі в історії українського козацтва важко переоцінити. Будучи третьою по рахунку Запорізькою Січчю після Малої Хортиці та Томаківки, вона була адміністративним і військовим центром запорозького козацтва в 1593—1638 роках. 
Січ розташовувалася на острові Базавлук де до Дніпра впадали ще три річки — Чортомлик, Підпільна і Скарбна. 
Звідси організовувалися найбільші й найважливіші морські походи запорожців, в тому числі під проводом Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка. 
Наприкінці XVI століття та у 20—40-х роках XVII століття на Базавлуцькій Січі формувалися загони, що ставали ядром козацьких повстань під проводом Северина Наливайка (1594—1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630), Івана Сулими (1635), Павла Павлюка, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Острянина (1637—1638). 
Після розгрому козацько-селянських повстань 1637—1638 років Базавлуцька Січ була зруйнована. Поляки перенесли її на Микитин Ріг, встановивши там свою військову залогу. Тепер місце Січі повністю покрили води штучного Каховського моря. 


Література 

1. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К.: Вища школа, 1994. — 539 с. 
2. Лассота Э. Путевые записки Эриха Лассоты, отправленного римским императором Рудольфом II к запорожцам в 1594 г. Пер. и примеч. Ф. Бруна. — Спб., 1873. — 95 с. 
3. Падалка Л.В. К вопросу о существовании Запорожской Сечи в первые времена запорожского казачества. — Киевская старина, 1894 г., № 5, с. 258 — 276; № 6, с. 439 — 461. 
4. Сокульський А. Кількість і порядок Запорозьких Січей // Народна пам'ять про козацтво. — Запоріжжя, 1991. — 281 с. 
5. Телегін Д.Я. Часи козацькі. Січі запорозькі: за письмовими та археологічними джерелами. — К.: Вища школа, 1997. — 207 с. 
6. Щербак В.О. Базавлуцька Січ (1593 — 1638 рр.) // Козацькі Січі. — Київ — Запоріжжя, 1998. — 252 с. 
7. Яворницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — К.: Веселка, 1995. — 447 с.