Етнічний розвиток

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її роз­в'язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обме­женість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сфор­мульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській дер­жаві: стійка єдина давньоруська народність чи окремі пра-етноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» по­казував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своє­рідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйо­ва, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, пра­українці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його кон­цепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки піс­ля татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв'язання проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обсто-

ЮВІВ ідею безперервності та нерозривності українського іс­торичного процесу і дійшов висновку, що український на­род на своїх історичних землях існує з IV ст. н. е. спершу під ИЯВВ0Ю антів, потім полян, а згодом русів. Київська держа­ві) право, культура були витвором однієї народності — ук-раїнсько-руської, а Володимиро-Московська держава не вула ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, ІОИВ виросла на своєму корені і є наслідком енергії та ак-тИВНОсті народності «великоруської» (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середн­ії 80"Х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі ЙЬвицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в ИІМИНИЙ період значного поширення набула теорія єди-ИОі Давньоруської народності, родоначальниками якої ста-

И російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. ХОЧа в наукових дискусіях висловлювалися серйозні кри-ТМНІ зауваження з приводу цієї концепції, вона була ви-ияиа і схвалена радянським керівництвом, оскільки ОПРИЯЛа зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня ?В4 року ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя воз-і'їДНання України з Росією (1654—1954 рр.)», в основу ЯрИХ було покладено ідею про те, що російський, україн-ПЬКИЙ та білоруський народи походять від єдиного кореня — ИВИЬОруської народності. Поява офіційно узаконеної кон-ІМ ЦІЇ на тривалий час заблокувала наукову розробку ОбЛАМИ етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про ІШНУ давньоруську народність стала своєрідним підґрун-М ДЛЯ формування постулату про «нову етнополітичну ММІОТЬ — радянський народ».

К', 1 моменту проголошення незалежності України розпо-шмтьоя новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися Мблами формування східнослов'янських народностей та НійМИОЇ структури Київської Русі. Тезу про існування єди-ЯМкІДНОСЛОв'янської етнокультурної спільності (в літеРУрі вустрічаються також терміни «давньоруська народ-шМН*і «давньоруська етнічна спільність», «єдиний дав-Нвруоький етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Кот-Ву 0> Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брай-ШМЬИИЙ, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), НШіИЮЧИ ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунту-Я РІВНІ варіанти «окремішності» українського народу, іііміочи саме його засновником і панівним етносом Київ-

ШИК Русі.

МИ¹ жНИі Прихильники існування єдиної східнослов'янсь­кої етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбува­лися процеси етнічної консолідації давньоруського насе­лення. На їхню думку, про реальне існування в межах Ки­ївської Русі давньоруської народності свідчать такі сус­пільні процеси та явища:

1)  сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;

2)  укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно-слов'янської території існував стереотипний під-курганний обряд поховання; на теренах усієї Київської Ру­сі функціонувала «Руська правда» тощо);

3)  усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи частко­ву аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва до­ріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

4)  з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літопис­ці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх зе-мель-князівств; все східнослов'янське населення органіч­но прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

5)  консолідувалась елітна верства вищих феодалів Ки­ївської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокуль­турної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

Утвердження єдиної мови не може бути завершаль­ним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Ру­сі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північ­них та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смо-ленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її скла­ду входила велика кількість неслов'янських племен: балт-

ММІ етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-

{ІІИИ (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності Печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янсь­ких племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літо­писець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна Територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, ^Тривалість існування давньоруської держави (лише на-Ярикінці X ст. остаточно сформувалися державні структу­ри, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні Князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консо­лідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу ВДИНої етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва дер-Живи, одна правляча династія, загальноруська свідомість Правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну моно-МПІНІсть. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Ро-ОІЙСька імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 Мродів та народностей, була політично єдиною країною — КІЮ правила одна династія, правляча верхівка в провінці­ях мала московсько-центристські погляди тощо, але зов-а|И не являла собою однорідного етнічного масиву¹. н В основі альтернативи теорії єдиної східнослов'янської ІИЮкультурної спільноти лежить теза про те, що україн-ЦКа, російська та білоруська народності почали консолі-

іатися задовго до утворення Київської Русі. На основі денно-західних племінних союзів (полян, древлян, аіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних еле-ММТІВ формувалася українська народність. Швнічно-схід-МЯ Гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фін-ІДКИМИ племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в ЮКОВу російської народності. Західна група східно-

ОВ'янських племен слов'янізувала споконвічні землі ятів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися бал-•^•слов'янські племена — пращури білорусів. І   Отже, питання визначення етнічної структури Київ-МИОЇ Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки ВІНИКИ вимагають від дослідників максимального дистан-

Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи ІВТорична реальність // Пам'ять століть. — 1996. — № 2. — 0. 8-14.

ціювання від політичної кон'юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які підда­ються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та мате­ріалів.