Високий злет культури Київської Русі був зумовле­ний суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавлен­ням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові яви­ща та процеси в давньоруській культурі — це не тільки су­марний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й актив­ний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тоб­то культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт істо­ричного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розви­ток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися Витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як Православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолют­не домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літерату­рі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним із найдоступ­ніших місць задоволення естетичних потреб народу. . Запозичення та творче переосмислення візантій-СЬких традицій, знань і канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних

і з часом почали виявлятися глибинні давньоруські витоки. У літературі з'являється емоційне і пристрасне 0ВО про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів ні у ЦІМКТІйській, ні у європейській літературі. З XI ст. у цер-фОРКОМу живописі започатковується процес розмивання ІДОИТІйських канонів: все частіше трапляються світські 'ІІОЖети, релігійні композиції наповнюються образами ре-ИХ людей, побутовими сценами, набувають національ-рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київ-• Саме Софійський собор є матеріальним уособленням ;иання візантійського стилю і місцевих традицій, «ка кількість овальних куполів (бань) у кам'яних хра-С виявом впливу дохристиянських традицій спору-ия капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного се­редовища — підґрунтя для створення місцевої самобут­ньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскіль­ки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо пере­осмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом міс­цевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадже­ного варязького або візантійського саджанця. Він є своєрід­ним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх наро­дів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впли­вом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно ви­ражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Дея­кі елементи (висока культура плужного землеробства, ке­рамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (пер­ша половина І тис н. е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абет­кою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літопис­на інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський пе­ріод слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументаль­ні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітек­турних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових куль­турних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти — основна озна­ка цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сфе­рою загальнодержавної та церковної політики. Про висо­кий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа під­вищеного типу (державний навчальний заклад, що утри­мувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширю­валися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незва­жаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Ва-силькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фунда­ментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна літера­тура. Самобутнім літературним жанром з моменту виник­нення було літописання. Воно з'явилося на Русі наприкін­ці X — на початку XI ст. У 1037—1039 рр. порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Киє­во-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебні-ковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Ки­єво-Печерському патерику».

Давньоруська література запропонувала два альтерна­тивні варіанти вирішення цього питання: концепцію «бо­гоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверх­ності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзерка­лювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері пра­вової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було зви­чаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які пере­давалися з покоління в покоління і увійшли в побут та сві­домість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення за­конів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий до­кумент дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийня­то поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Ско­рочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спря­мованість законодавчих норм на захист феодального зем­леволодіння, скасування кровної помсти; штраф за пору­шення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магіс­тралей і доріг). До Розширеної правди, крім названих право­вих документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське зако­нодавство: з'являються норми, що регулюють питання бор­гових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; ви­значають діяльність судово-адміністративного апарату то­що. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбу­дові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її сус­пільне життя в межі правових норм, що зумовило зростан­ня правової культури населення та його цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу знач-

НОГО поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька ета­пів. У ранній період храмобудівництва домінує візантій-ОЬка традиція. Типові ознаки візантійського стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Де­сятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031—1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому Яскраво проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'яв­ляються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві особли­вості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні Школи — київська, галицька, переяславська. У перебудо­ваному вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Ворисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пан­телеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві ши­роко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу Майстерність руських ремісників свідчить той факт, що ІІСраїчні композиції Софійського собору виконані із смальТИ, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золо­тистому тлі.

Поступово відриваючись від візантійського коріння, Ірмуються самобутні іконописні школи: київська, га-цько-волинська, володимиро-суздальська та ін. | Переконливим свідченням форсованого розвитку куль-ри є динамічне зростання кількості давньоруських міст, і, будучи центрами концентрації суспільного життя, ви-нували роль не тільки політичних та економічних осе­редків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій і досягнень світового досвіду синтезувалася само­бутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому збе­регти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними ознаками та особли­востями розвитку культури Київської Русі були: доміную­чий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середо­вища — підґрунтя для створення місцевої культури; під­несення культури, поява нових культурних явищ.