Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога
принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів уЛюбечі. Щоб по-
класти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали
право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що
вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося
нерозв'язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, інші, особливо
молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до самого
міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому випадку мінімальні.
Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяю-
чи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть
ознакою пізньокиївської доби.

Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися власни-
ми землеволодіннями; занурення у місцеві справи позбавляло їх бажання брати
участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з тим і в загальноруських
діях. Руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спіль-

ним ворогом. Новгород вважав найбільшою дяя себе загрозою тевтонських лица-
рів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для
Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові полов-
ці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі своїми ворогами. По
суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв'язки, ніж з іншими
віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торговельну спілку,
засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими містами, яку згодом
стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процві-
тав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як і багато інших купецьких
міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала ку-
пецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був
Північний Схід. На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала
колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське,
Суздальське, Володимирське та Московське князівства. Північно-східні князі утвер-
дилися в цих землях, що спочатку належали фіннам, ще до появи тут основної
маси східнослов'янських поселенців, і, можливо, саме тому вони могли легко дикту-
вати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій,
що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюб-
ського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті,
він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла
йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав
суперника своєї нової столиці. Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували
нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (спочатку невелика застава,
Москва вперше згадується в літописах лише у 1147 р.). Ця риса допомагає зрозуміти
їхні майбутні політичні успіхи.