Смерть князя Володимира спричинила до вже звичної братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк (літописці часто називають його "окаянним") нападає на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та убиває їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі через свою доброту та розсудливість, православна церква приєднала до святих.

Святополк святкував своє братовбивство як високу заслугу: він збирав жителів Києва, дарував їм гроші, одежу та надіявся своєю щедрістю завоювати їхню любов.

Звістка про смерть Володимира та віроломство Святополка досягла Новгорода, де правив молодший син князя Ярослав, котрий, зібравши дружину із сорока тисяч русичів та тисячі варягів, виступає у похід проти загарбника.

Святополк, дізнавшись про це, зібрав не менш чисельне військо, покликав печенігів і на берегах Дніпра, поблизу Любича, зійшовся з Ярославом. Проте битва довго не починалася, оскільки жодне військо не ризикувало на очах у ворога переправлятися через глибоку річку, яка їх розділяла. Нарешті однієї ночі, коли Святополк не очікував нападу із протилежної сторони, воїни Ярослава здійснили переправу і напали на ворожий табір, пов’язавши голови хустинами, аби розрізняти своїх та чужих. Святополк хоробро боронився, проте печеніги, відділені від стану озером, не могли вчасно прийти йому на допомогу. Отже, Ярослав виграє битву, урочисто входить у Київ, а Святополк рятується втечею.

Проте Святополк навіть не думав поступитися йому престолом і вдається до захисту польського короля Болеслава, свого тестя. Цей король, справедливо названий Хоробрим, був готовий помститися з свого зятя а також повернути Польщі окремі руські міста, колись завойовані Володимиром. Посиливши своє і без того досвідчене військо союзниками, найманцями, німцями, угорцями, печенігами, розташувався станом на берегах річки Буг.

За декілька місяців до цього часу страшна пожежа знищила більшу частину Києва.Ярослав, заклопотаний його відбудовою, заледве встигає підготувати оборону. Вражені таким неочікуваним нападом, русичі переполошилися. Ярослав поступився перемогою хороброму ворогові, і лише з чотирма воїнами повернувся до Новгорода. Там він, заручившись підтримкою новгородців, збирає нову казну, знову наймає на службу варягів і з новими силами виступає у похід проти Святополка.

Тим часом Святополк, боячись довготривалої опіки тестя і бажаючи чим швидше скористатися незалежністю, таємно віддає градоначальникам наказ умертвити всіх поляків. Болеслав, дізнавшись про змову зятя, покидає столицю разом із деякими руськими боярами – своїми друзями та численними скарбами, що належали Києву. Також він залишає за собою ті руські міста в Галіції, що колись були польськими.

Святополк, дізнавшись про скорий напад Ярослава, не маючи сильного війська, ні любові підданих, котра рятує монарха в дні небезпеки, втікає із Києва до печенігів, просити їх допомоги. Ті, у свою чергу, завжди готові спустошити руські землі, переходять її кордони і наближаються до берегів Альти. Розпочалася жорстока битва. Вірна новгородська дружина прагнула краще вмерти за Ярослава, аніж скоритися його братові. Надвечір битви Святополк залишив своє розбите військо і пустився навтіки. Він попрямував до Польщі, де не посоромився знову скористатися милістю свого тестя і закінчив своє життя десь у богемських пущах.

Ярослав увійшов до Києва і, за словами літопису, витер піт з чола разом з хоробрим своїм військом, заслуживши сан великого князя Руського. Проте міжусобні війни на Київських землях ще не припинились.

В Полоцьку тоді княжив Брячислав, син Ізяслава і внук Володимира. Цей юнак прагнув сміливими подвигами ствердити свою незалежність: він завойовує Новгород, грабує жителів і з великою кількістю полонених повертається до свого князівства. Проте Ярослав, виступивши з Києва, перестріває його і розбиває на берегах річки Судоми. Новгородські полонені були звільнені, а Брячеслав повернувся у Полоцьк, і, очевидно уклав мир з великим князем, оскільки Ярослав більше його не переслідував.

Через деякий час проти Ярослава постає новий, набагато більш могутній суперник – син Володимира Мстислав, князь Тмутороканських земель. Цей князь, народжений бути героєм, прагнув війни і перемоги. Допомігши грецькому імператору здолати хозарський каганат на Тавриді, а також вигравши бій з черкеським князем і захопивши його територію, Мстислав більше не захотів вдовольнятися областю Тмуторокань. Він збирає підвладних йому хозар, черкесів, або касогів, і направляється до берегів дніпровських.

Ярослава в той час не було у столиці. Київські жителі зачинили браму міста і не пустили його брата, проте Чернігів, менш укріплений, прийняв Мстислава. Великий князь приборкував тоді народний бунт у Суздалі, де тоді був голод. Відновивши порядок в землі Суздальській, великий княз поспішив у Новгород, щоб прийняти міри проти властолюбного брата.

Великий князь вступив у Чернігівську область. Мстислав очікував його біля Листвена, на березі річки Руди, де він і напав на Ярослава. Варяги зійшлися у хороброму бою із сіверянами. Проте цього разу удача була на боці Мстислава: варяги, стомлені битвою з чернігівцями, пригнічені палким боєм його дружини, відступили. Ярослав утік у Новгород.

Проте Мстислав виявив великодушність по відношенню до брата, давши йому знати, щоб він безпечно йшов до Києва і правив там, як старший син Володимира, над усією правою стороною Дніпра. Ярослав боявся йому вірити, правив Києвом через своїх намісників і збирав військо. Нарешті ці два брати з’їхалися в містечку Городок поблизу Києва, уклали щирий союз і поділили державу: Ярослав узяв її західну частину, а Мстислав – східну. Дніпро слугувало кордоном між ними, і Русь, що десять років терзалася міжусобними війнами, зовсім заспокоїлася.

Щира згода двох руських правителів тривала аж до смерті одного з них. Мстислав, виїхавши на ловлю, несподівано захворів і помер. Він не залишив по собі спадкоємців: єдиний його син, Євстафій, помер за три роки до смерті батька.

Ярослав стає монархом усієї Русі і починає володарювати від берегів Балтійського моря аж до Азії, Угорщини та Данії. Із колишніх надільних князів залишився один Брячислав Полоцький, котрий залежав від свого дядька як від самодержавного владики.

Бібліографія

1. Історія Русів/ Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 318с.
2. Карамзин Н. М. История славянских народов. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 1024с., ил.
3. Лозко Г. С. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368с.
4. Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. – К.: Український письменник, 1995. – 291с.
5. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчинського. – К.: Либідь, 1991. – 512с.,