7 квітня 1340 р. галицько-волинський князь Болеслав-Юрій ІІ був отруєний групою бояр, що побоювалася посилення князівської влади і виступала проти його політичної орієнтації на Краків. Досить точну характеристику ситуації, що виникла в Галицько-Волинському князівстві в зв'язку з цією подією, дав К. Маркс у наступних словах: "... там лютував Болеслав Мазовецький і хотів примусити своїх підданих грецької віри перейти в латинсько-католицьку; використовував проти них союз з Польщею й Угорщиною й іноземними найманцями; умер 1340 від пияцтва або отруєння, останнє затверджує Казимир, що у якості його найближчого родича користується цим як приводом для завоювання".

Обставини змови невідомі, можливо, що його організатори спиралися на підтримку ординців, що перешкоджали будь-яким спробам послабити їхню верховну владу над Руссю. Серед галицько-волинського боярства було чимало прихильників Дмитрия-Любарта Гедиминовича, зв'язаного родинними узами з династією Романовичів. Саме його місцеве боярство запросило стати князем. Сучасник цих подій Ян з Чарнкова повідомляє, що після смерті Болеслава-Юрія II "Російське князівство" перейшло під владу Любарта, сина Гедимина.

Не виключено, що в Кракові знали про хитке положення Болеслава-Юрія і готувалися надати йому допомогу. Уже через 9 днів після його смерті Казимир III з невеликим військом захопив Львів, але зустрівши зростаючий опір городян, змушений був відступити. Невдалої виявилася і спроба вторгнення угорських феодалів у першій половині травня.

Як і в 1323 р., польський король звернувся по допомогу до папської курії, мотивуючи своє прохання погрозою з боку ординців. У відповідній буллі 1 серпня 1340 р. папа Бенедикт XII пропонував гнєзненському, краківському і вроцлавському єпископам проповідувати хрестовий похід на Русь.

Через наявну погрозу повторного вторгнення польсько-угорських військ при можливій підтримці їхнім хрестоносним лицарством Західної Європи, правлячі верхи Галицько-Волинської Русі звернулися по допомогу до хана Узбекові. Ян з Чарнкова назвав керівників посольства, що виїхали в Орду з цією місією - видного сановника князівської ради при Болеславі-Юрієві II, що володів Перемишлем боярина Дмитра Дедько і волинського службового князя Данила Острозького. Як причину необхідності посилки ханського війська проти Польщі вони вказали на те; що Казимир III захопив Русь і затримав виплату данини.

Наприкінці липня 1340 р. ординці великими силами напали на Польське королівство і змусили зібрану Казимиром III армію перейти до оборони на правому березі Вісли. Майже місяць розоряли вони Привисленський край, а потім, після невдалої облоги Любліна, відійшли до місць своїх кочовищ. Крах спроби правлячої верхівки Польського королівства захопити за допомогою зброї Галицьку Русь улітку 1340 р. показав, що для досягнення поставленої нею мети буде потрібно набагато більше часу, зусиль і матеріальних витрат, чим передбачалося спочатку.

Визнавши над собою верховенство литовської великокнязівської влади, обидві частини Галицько-Волинської Русі виявилися проте в різних формах залежності від неї, що, безсумнівно, позначилося на їхньому політико-адміністративному статусі в складі Великого князівства Литовського. Більшість земель Волинської Русі в силу династичного зв'язку Дмитрия-Любарта з Романовичами в і якості спадкоємного володіння перейшло під його безпосередню владу і придбало статус питомого князівства в складі Великого князівства Литовського.

В Галицькій Русі ствердження влади литовських феодалів відбувалося, як можна припустити на підставі уривчастих свідчень джерел, більш складним шляхом. І тут місцеві феодали визнали своїм князем Дмитрия-Любарта. Доказом тому служить напис на дзвоні соборної Юрьєвсікій церкви у Львові, відлитого в 1341 р., у якій, між іншим, значиться: "... сольян бысть колокол сий святому Юрью при князи Дмитрии". Однак, на відміну від Волині, спадкоємні права Дмитрия-Любарта на Галицкую Русь не поширювалися, тому правдоподібно, що він керував нею на якихось договірних початках.

Не виключено, що на початку 1340-х рр. ні волинський князь, ні литовський великокнязівський уряд, наштовхнувши на дипломатичну протидію Орди, не мали достатніх сил і можливостей цілком оволодіти політичною ситуацією в цьому регіоні і були змушені піти на визначені поступки місцевим феодалам. Безсумнівно, однак, що з ведена литовської влади в Галицької землі на початку 40-х рр. XIV в. обґрунтувалася боярська олігархія на чолі з намісником Дмитрия-Любарта Гедиминовича Дмитром Дедько, що прийняв титул "управителя або старости Російської землі".

Використовуючи литовсько-польсько-ординські протиріччя, галицьке боярство прагнуло керувати краєм самостійно. Так, призупинивши в 1340 р. за допомогою ханського війська експансію Польського королівства, Дмитро Дядько, щоб уникнути звичайного в таких випадках посилення залежності від Золотої Орди, негайно почав переговори з Казимиром III і разом з галицькими боярами визнав верховенство польського короля за умови збереження їхніх володінь, релігійної обрядовості, прав і звичаїв, у чому обидві сторони, що домовилися, взаємно присягнули. Невідомо, однак, чи була втілена в дійсність ця домовленість, а якщо і була, те якою мірою й у яких масштабах.

Як видно з папської булли від 29 червня 1341 р., уже незабаром після переговорів Казимир III звернувся в Авиньон із проханням звільнити його від присяги, даної старості Галицької землі. Зі своєї сторони, Дмитро Дядько в листі до городян Торуня не згадує про Дмитрия-Любарте, а, повідомляючи про усунення незгод між ним і польським королем, іменує його лише "паном Казимиром, королем Польщі"; стосуючись же пільг для іноземців, він. посилається "на права попередників наших", зокрема на Болеслава-Юрія II, якого називає "нашим паном". Отже, визнання галицьким боярством сюзеренітету Казимира III було, імовірніше всього, формальним.

Література

1. Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. М., 1887.
2. Велика історія України. Львів; Вінніпег, 1948.
3. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957.
4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.
5. Грушевський М. Історія української козаччини. Т. 1. До року 1625//Вітчизна. 1989. № 1-11.
6. Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст. К., 1941.
7. Ефименко А. Я. История украинского народа. К., 1990.
8. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 1, кн. 2, розд. II, § 6; розд. V, § 3.
9. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. К., 1990.
10. Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще. К., 1847.
11. Сєргійчук В. Байда-Вишневецький - ратник української землі Ц Дніпро. 1989. № 2.
12. Шевалье П. Історія війни козаків проти Польщі. К., 1960.
13. Эварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков (описание земель запорожских казаков). СПб., 1898.
14. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К., 1990-1991