Ми вже говорили, що M. M. Покровський недооцінював глибини й широти феодального процесу в Київській Русі і перебільшував роль торговельного капіталу. Можна чекати, що ця загальна концепція його повинна відбитись і на його поглядах на політичну організацію Київської Русі. Так і сталось.

Звернемось насамперед до його поглядів на територіальну структуру Київської держави. Тут можна визнати основним таке його твердження: "Феодальний і республіканський характер давньоруського державного ладу на самих ранніх відомих нам ступенях його розвитку встановлюється цілком певно. Нічого іншого при даній економічній настанові мине могли б чекати. Ніякого ґрунту для єдиної держави в сучасному нам розумінні слова тут не було.

Військово-торговельні асоціації, спочатку чисто імпровізовані, далі все більше й більше сталі, періодично висували з свого середовища вождів, які виступали перед сусідніми народами як князі Русі. Договорів Олега і Ігоря самих по собі досить, щоб усунути всілякі здогади про ніби "велику державу", засновану першими з цих князів, державу, яка лише пізніше розпалась на силу дрібних князівств".

"Велике княжіння" Олега було тимчасовим об’єднанням у руках однієї особи влади над самостійними одиницями. Пізніше таке ж фактичне об’єднання Русі мало місце при Мономаху і при його сині Мстиславі. Але юридично ні Олег, ні Мономах ніколи не касували цієї самостійності. Навпаки, чим більше було окремих князів, "сущих під рукою" великого, тим більше було значення і цього останнього".

Отже M. M. Покровський визнає "федеративність" Київської Русі. Але які були територіальні одиниці, з яких складалась ця давньоруська федерація?

Безперечно, M. M. Покровський вважає за таку міську, "городову" волость, але дуже важко зрозуміти, що він розумів під цією волостю. Спочатку, в розділі "Феодальные отношения в древней Руси", він каже: "Держава зливалась, тут з боярською економією; в той самий центр стікались натуральний оброк і судові мита, часто в тій самій формі - баранів, яєць і сиру; з того самого центру з’являлись і прикажчик - переділити землю, і суддя - розв’язати суперечку про цю землю. Коли коло економічних інтересів розширилось за межі одного маєтку, повинна була розширитись географічно і сфера права. Вперше таке розширення мало місце, коли з волостей приватних землевласників виросли волості городові; удруге, коли всіх приватних вотчинників забрала під свою руку Москва".

З цієї цитати можна встановити, що під городового волостю M. M. Покровський розумів більш-менш велику феодальну сеньйорію.

Але в розділі "Заграничная торговля города и городская жизнь X - XV в." M. M. Покровський, обмірковуючи суперечку про значення торгівлі в давній Русі, говорить: "Слабий чи сильний був обмін, але коли ми не притягнемо його до справи, такий факт, як міста і міська волость X - XII ст. буде для нас чистою загадкою, а в наявності цього факту - головна відмінність давньої, до-московської Русі від нашого середньовіччя, Русі московської".

Отже походження волості так чи інакше треба зв’язувати з торгівлею і з містом - центром торгівлі. "Якщо ми спустимо з ока це сполучення війни, торгівлі і розбою, ми нічого не зрозуміємо в організації давньоруського міста", - каже далі M. M. Покровський. Звідси - подвійність поглядів M. M. Покровського на соціальну суть Київської держави. Немає ніякого сумніву, що ця подвійність повинна виявитись і в його вченні про політичну організацію.

За Покровським, "найдавніший тип державної влади розвинувся безпосередньо з влади батьківської... Але ми бачимо, що ні про які основи державності, ніби занесені до нас князями з-за моря, не може бути й мови. Руські князі в себе за морем були такими ж патріархальними владиками, як і слов’янські сучасники". "Цим патріархальним характером князівської влади пояснюється характерна особливість давньоруського права, за яким князь, пізніше цар московський, був власником усієї своєї держави на основі приватного права, як батько патріархальної родини був власником самої родини і всього, що їй належить". Все це дозволяє нам зробити висновок, що M. M. Покровський обстоював феодальну суть князівської влади.

Але далі в цьому ж розділі M. M. Покровський каже: "Військово-торговельні асоціації, спочатку чисто імпровізовані, далі все більше й більше сталі, періодично висували з свого середовища вождів, які виступали перед сусідніми народами як князі Русі". Ця подвійність погляду на соціальну суть князівської влади вичерпно виявлена Покровським у його зауваженні: "Найманий сторож у місті, князь, був хазяїном, вотчинником на селі".

Уже той факт, що M. M. Покровський застосовує до князя термін Ключевського "найманий князь", повинен примусити нас припускати існування якоїсь вищої сили, від якої він залежав. Такою силою є народ. "Давньоруські республіки, - каже Покровський, - почали аристократією походження, а кінчили аристократією капіталу. Але в проміжку вони пройшли стадію, яку можна назвати демократичною: в Києві вона припадає якраз на першу половину XII ст. В цей період хазяїном руських міст справді е народ". Але M. M. Покровський схильний визнати, аналізуючи договори перших князів з Візантією, що Рюрик і його наступники були такими ж "найманими сторожами".

Органом народної влади, за M. M. Покровським, є віче. Він дає ту ж характеристику віча, яка була поширена в попередній історіографії. Він цитує слова Сергеєвича: "Віча збираються в усіх волостях. Вони являють думу волості. Таке свідчення сучасника. Немає найменшої підстави запідозрювати його правдивість". Подібно до Сергеєвича і Владимирського-Буданова, Покровський вважав, що на вічі був присутній весь народ, тобто всі дорослі чоловіки, здатні носити зброю.

Взаємовідносини між вічем і князем, за Покровським, визначаються тим, що віче було втіленням тієї матеріальної сили, на яку безпосередньо спирався князь у боротьбі зі своїми суперниками. Князівська дружина, яку рахували звичайно сотнями і яка рідко збільшувалась до тисячі, була з військового погляду чимось середнім між загоном охоронців і головним штабом. Це була якісно краща в розумінні бойової підготовки частина війська, але кількісно вона була така слаба, що в Новгороді, наприклад, князі навіть ніколи не пробували опертись на неї проти озброєного віча.

"Без міських воїв не можна було робити жодного серйозного походу і відмовлення їх коритися князеві було фактичним кінцем його влади. Він без ніякої "революції", в нашому розумінні, переставав бути князем, тобто воєначальником. Бо, якщо віче було самодержавною армією, то весь сенс існування князя полягав у тому, що він був головнокомандуючим цієї армії, теж самодержавним, поки вона слухалась, і безсилішим, ніж усякий сільський староста, як тільки наставало протилежне".

Покровський сам відзначає, що його порівняння князя з сільським старостою - не прохоплення на слові. "Порівняння князя Київсько-Новгородської Русі з сільським старостою, "якому кожний у мирі покірний, але весь мир за них вищий і може зміняти й карати", належить не нам, а К. Аксакову. При всіх своїх наукових хибах слов’янофільська схема руської історії через особливості того погляду, під яким вона розглядала руську дійсність, має за собою велику заслугу; вона по суті вже 60 років тому поклала край тій модернізації давньоруських політичних установ, яка з князя робила царя в новітньому розумінні цього слова".

Трохи інакше подає політичний устрій Київської Русі М. М. Покровський в "Очерках истории русской культуры". Київська Русь, на його думку, перебувала в стадії так званого міського господарства, в стадії, коли ще не було класів. Гадаючи, що відмінною ознакою держави є єдність території і єдність верховної влади, що можливо тільки в класовому суспільстві, M. M. Покровський не вважає можливим говорити про існування держави в Київській Русі, бо в що епоху якраз не було цих єдностей. Тому політичну організацію Київської Русі він відносить до форм "додержавших" політичних асоціацій.

Говорячи про роль князя, M. M. Покровський каже, що "нормандський вождь із своєю "дружиною" повинен був грати таку ж роль, як озброєні банди арабських работорговців із центральної Африки наших днів". Він відзначає два моменти в становищі князів: "На початку варязький князь виступає відносно підкорених слов’ян з усіма рисами "самодержавного монарха", якщо дозволити собі таку модернізацію відносно "царя", який тільки й робив, що збирав данину і скрізь воював". "До цього зводилась уся його політична діяльність. Але кінець X ст., епоха Володимира святого "це не весна і навіть не літо, а яскрава осінь варязького панування". "Одразу після смерті його сина Ярослава влада конунгу падає до такого рівня, що під пером новітніх істориків з’являється для нього зовсім нешаноблива назва - "найманий сторож". Князь втратив необмежену владу над містом, але він зі своєю дружиною зберіг для міста своє військове значення".

"Та коли князь був тільки головнокомандуючим і його відносини до суду виявлялись, як ми бачимо, лише в тому, що з суду він жив, то хтось виконував же в місті інші "державні" функції? Цю еволюцію давньоруського міста-держави ми можемо простежити тільки на типі північного зразка. В Новгороді поступово утворився ряд справжніх республіканських магістратур - виборний посадник, виборний тисяцький, нарешті верховна рада, де колишні посадники й тисяцькі були на першому плані, як у давньому світі консули і претори, але куди в важливих випадках збиралось усе, що було великого і впливового в місті".

Можна здогадуватись, що виборні посади почали утворюватись і в Києві; літопис згадує про князівського тіуна, щось на зразок намісника в даному випадку, який був посаджений з бажання "киян, тобто, треба думати, був обраний ними, хоч, можливо, з числа князівських дружинників".

В "Русской истории в самом сжатом очерке" M. M. Покровський ще більше загострює свою думку про князя як ватажка банд работорговців: "Само собою зрозуміло, - каже він, - що вони (князі) нічим не управляли"; в X ст., наприклад, "князь ще не брав участі і в суді. Тільки з XI ст. князі починають потроху дбати про порядок у тих містах, які поступово утворились навколо стоянок работорговців".

Неважко бачити, що Покровському не вдалось цілком побороти погляди, встановлені в домарксистській історіографії. Неважко бачити, що характеристика князя як найманого сторожа запозичена в Ключевського, так само як і уявлення про городову волость як територіальну одиницю Київської держави.

Джерелом погляду на віче як на народну владу і сам М. М. Покровський називав працю Сергеєвича "Вече и князь". Неважко, нарешті, бачити, що погляд на князя як на ватажка банд работорговців, погляд, який Покровський наполегливо проводив у своїх пізніших працях - "Очерк истории русской культуры" і "Русская история в самом сжатом очерке", - заснований, з одного боку, на перебільшенні значення торгівлі, зокрема работоргівлі в Київській Русі, а з другого - на недооцінці глибини й широти феодального процесу.

Немає ніякого сумніву в тому, що питання про політичний устрій Київської Русі XI - XII ст. надзвичайно не розроблене, і перед нами стоїть досить відповідальне завдання: не тільки піддати рішучій критиці встановлені уявлення, а й спробувати обґрунтувати такий погляд на київський політичний устрій XI - XII ст., який відповідав би встановленому нами процесові феодалізації. Передусім нам треба розв’язати основне питання - питання про територіальну структуру Київської держави