Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. В Цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово Мреростає в монархію федеративну. Після смерті батька Три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між бОбою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно уп-равляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руоьких земель. Цей унікальний союз проіснував майже Двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зрос-тання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, Породжуючи відцентрові тенденції, підривали його осно¬ви. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівни-ками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами. Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридич¬них норм «Правду Ярославичів», це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зай¬няв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже кріс¬ло: 1073—1076 рр. — Святослав, 1076—1078 рр. — Ізя¬слав, 1078—1093 рр. — Всеволод. Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокува¬ти негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчи¬лися невдачею. Останнє намагання відновити колишню ве¬лич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі похо¬ди на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Русь-кої правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували ста-новище держави і повернули її в ряди наймогутніших кра-їн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на тере-нах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Му-ромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Черніго-во-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутара-канське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула ознак стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утво¬рилося 15 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. сягала вже 50. Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорід-ність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням дер-жавної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфра-структури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на та-кій величезній території. Посиленню відцентрових тен-денцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на пів-нічному заході — литва і ятвяги. Процес механічного при-єднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консо-лідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «перева-рювання» й органічне включення у структуру Давньорусь-кої держави, що створювало ґрунт для зростання відцен-трових тенденцій. 2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відно- син сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого ле- жала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортан- ня процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике феодальне землеволодіння створювалося різни-ми шляхами: захопленням земель сільської общини, осво-єнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боя¬рам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в на¬городу за службу князю. За підрахунками фахівців, вот¬чинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджую¬чись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні зем-лі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її по-тяг до економічної самостійності та політичної відокрем-леності земель. 3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «гори-зонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представ-ників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності на-щадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зу-мовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, ви-ходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. істо-рична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку про-дуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньо-руської держави. У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління три¬вало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і роз¬ширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця бо¬ротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мі¬рою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн. 4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий зане-пад Києва як торгового центру, поява поліцентрїї в зов-нішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Ки-ївської Русі було нанесено двома подіями світового значен-ня: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Вна-слідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Киє¬ва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Деда¬лі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володи-мир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінан¬сових доходів, опорою політичного впливу. 5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у пе-ріод від 1055 до 1236 рр. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у від-повідь організували руські князі. До того ж за цей час по-ловці понад 30 разів брали участь у міжусобних князів-ських війнах. Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенден-ція. Саме в цей час відбулося остаточне формування фео-дальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення фео-дально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився дер-жавний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком фео-дальних відносин: роздрібненій формі земельної власності Відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена струк-тура влади. Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднознач-не. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення від-центрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські Міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздат-ності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському Господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельнос¬ті населення, розвиток східнослов'янської культури.
