Київська Русь — ранньофеодальна держава з монар­хічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма дер­жавності: на ґрунті княжої дружини сформувався примі­тивний апарат управління, судочинства та збирання дани­ни. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі форму­ється централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої пле­мінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія по­ступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («сне-мах»). Цю форму правління історики називають «колек­тивним сюзеренітетом».

 Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації. Основни­ми елементами механізму політичної влади в Давньорусь­кій державі були князь, боярська рада та віче (збори місь­кого населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнарод­ній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спи­рався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що вико­нувало роль апарату примусу. Вона формувалася на заса­дах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі фео­дали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружин­ники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важли­ві адміністративні, фінансові та судові справи. У разі від­сутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та вста­новлення влади наступного князя. Володіючи правом «ве­то», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворюва­лася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначе­ними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало ві­че — народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію пле­мінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а н період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них дату­ються 1016 р. (Нонгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, мит­рополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та зе­мельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічо­вий суд. Механізм прийняття рішень був гранично прос­тим — голосування не проводилося, а підтримка або ж за­перечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із за­конодавчими ініціативами.