Відповідальність за посягання на життя людини, як засвідчують літературні джерела, в далекому минулому передбачалася у звичаєвому праві. На нормативному рівні встановлення і диференціація відповідальності та караності за вбивство були зафіксовані в нормах римського права. Не визнаючи необережного вбивства, відповідальність за посягання на життя іншої людини встановлювалася за наявності лише умисної форми вини. В переважній більшості вбивства мали місце при вчиненні розбою, шляхом (спосіб) підпалювання, шляхом отруєння, із засідки тощо. Особливо тяжкими (кваліфікованими) вбивствами вважалися випадки позбавлення життя близьких родичів тощо. Одночасно з такими видами вбивств (побутовими) мали місце посягання на життя знаті, військових і т. ін. Ці посягання каралися на смерть специфічними способами, а саме: закопування живцем, розп'яття на хресті, зав'язування у мішку зі зміями тощо. В подальшому в європейських країнах, в яких діяла система романо-германського права, види вбивств визначали, враховуючи психічне відношення вбивці до своєї жертви: наперед усвідомлюване - тяжке вбивство; наперед не усвідомлюване - просте вбивство.

Слід зазначити, що такий підхід у багатьох країнах Європи зберігся і донині поряд з такими різновидами, як вбивство із порушенням вірності, рідних, таємне (віроломне) вбивство тощо.

Подібним чином відповідальність за умисні вбивства встановлювалася і на теренах України за часів князів Київських в договорах з греками. Договір Олега 907 р. було доповнено договором від 911 р., в якому з 12 статей п'ять стосувалося кримінального права, договором Ігоря (945р.), Ярослава (1016 р.) та ін. Київські князі укладали також договори з Візантією, які за юридичною технікою стояли нарівні з іншими міждержавними договорами того часу. Договір був викладений мовами обох сторін. Це є свідченням того факту, що на теренах України діяли писані норми - збірники законів, «Статут», «Закон руський» (Х ст.).

Найдавнішою правовою пам'яткою є «Руська правда» (ХІ-ХІІ ст.), яка дійшла до нас в декількох редакціях. В подальшому (ХІІІ-ХІVст.) почали діяти норми писаного права Литви і Польщі. За часів Гетьманщини, тобто відносної самостійності України, відповідальність за вбивства наступала за нормами литовського та польського законодавства, діяли також норми звичаєвого права. Починаючи з ХVІ-ХVІІ ст. на терені України діють норми кримінального законодавства Московії та Російської імперії, які суттєво відрізнялися від права Київської Русі. Ці історичні обставини обумовили необхідність звернення до кримінального законодавства європейських держав в порівняльно-правовому аспекті. І тепер можна стверджувати, що правова система Київської Русі була досить демократичною і гуманною.

Водночас аналіз літературних джерел дає підстави зробити висновок, що деякі автори при аналізі наведених правових джерел припускалися деякої неточності та тенденційності. «Руська правда» є правовим документом високого юридичного рівня, який постійно вдосконалювався, закріплюючи на нормативному рівні гуманістичні ідеї. Щодо вбивства, то ще за часів князя Володимира була скасована смертна кара, а отже, заборонялася кривава помста. Так, в ст. 32 короткої та ст. 79 просторової редакцій «Руської правди» передбачалася відповідальність за свавільне застосування щодо вбивці кари без судового розгляду.

Кримінальне право та його інститути мають своїм основним завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства та держави від злочинних посягань. Визначаючи соціальну обумовленість кримінального закону, ефективність застосування окремих кримінально-правових інститутів і норм, можна виявити адекватність ознак того чи іншого діяння, описаного в законі як злочин, усвідомити наявність проблем в законодавстві. Крім того, можна визначити недоліки нормотворчої діяльності законодавця, оптимальність рівня криміналізації, необхідності декриміналізації певних діянь, відповідність засобів кримінально-правового впливу на стан законності та правопорядку в Україні. Розгляд соціологічних аспектів дає можливість з'ясувати роль кримінального права в житті молодої держави, вірного розуміння кримінально-правового примусу, а також наукового та практичного розуміння інститутів та норм Кримінального кодексу України 2001р.

Застосування засобів кримінально-правового примусу до осіб, які вчинили злочин, а тим більше умисне вбивство, повинно базуватися на врахуванні соціальних, політичних, культурних і економічних умов життєдіяльності певного суспільства, в нашому випадку - України. Це дасть змогу підійти об'єктивно до визначення поняття вбивства, його юридичних ознак та встановити правові наслідки щодо осіб, які вчиняють ці злочини.

Історичний досвід підтверджує, що межа між злочинним і незлочинним діяннями переважно повинна визначатися законом. Ознаки вбивства, особливо його різновиду умисного вбивства за обтяжуючих обставин, повинні бути визначені на нормативному рівні з урахуванням процесу історичного розвитку, який відбувався в трьох історичних вимірах.

В літературних джерелах зазначено: «Найдавнішою пам'яткою і вінцем національного права України періоду Київської Русі є юридичний збірник під назвою «Руська правда». Сама Руська Правда була одним з головних звершень Ярослава Мудрого. Руська Правдв бере початок із грамоти яку Ярослав видав своїм новгородцям у 1016-му за допомогу з якою князь зміг сісти за Київській стіл. Внауці утвердилась думка. В науці угвегдплися думка, що Руська Правда 1016 р. була породжена гострою політнчною боротьбою в Новгороді напередодні Ярославового походу на Київ. Тоді новгородські жителі вступили в конфлікт з найманцями-варягами, що знущалися з них. Руська Правда повинна була забезпечити права як городян-новгородщв, так княжої дружини і варягів (утім, новгородська дружина Ярослава складалася чи не з самих варягів). Наведений у Новгородському першому літопису молодшого ізводу текст Правди Руської увійшов як найдавніша її редакція до Короткої редакції цієї пам'ятки (статті 1-7, 9-16, до яких потім додали статті 8, 17, 18). Ярослав не задовольнився Правдою 1016 р. і через два десятилітя повернувся до тексту свого новгородського законодавства. Це сталося незабаром по смерті його брата Мстислава Володимировича, яка зробила Ярослава «самовластьцемь Руської земли». Тоді він, як мовилось, посадив свого сина Володимера в Новгороді. Новгородський перший літопис молодшого ізводу додав до цієї звістки: «И писа грамоту Ярослав, рек тако (новгородцям. - М.К.): «По сей грамоте ходите». Це і була, як вважають дослідники, нова, розширена редакщя Правди Ярослава 1036 р. Далі було створено київську редакцію Ярославової Правди 1037 р.

Кодифікаційна діяльність Ярослава Мудрого була викликана нагальними потребами сусшпільства, насамперед його панівного класу. Вона об'ективно відбивала неухильну еволюцію феодальних відносин у Давньоруській державі. Писана Правда з'явилася саме за Ярослава Володимировича тому, що і вимагав поступ суспільного життя, впровадження нових соціальних відносин. Тому виглядае сумнівною думка про поступове и повільне складання усної Руської Правди та її поширення на території держави, що формувалася, в друпгій половині X -на початку XI ст. Згідно з такою думкою, заслугою Ярослава було в основному те, що в роки його князювання Правда була відтворена в писемному вигляді. У діяльності Ярослав був основоположником руського писаного законодавства, що принципово відрізнялося від передуючих йому «Закону Руського» і «Устава земляного».

Руська Правда часів Ярослава захищала інтереси не лише князя та дружинников, а й широких верств населения, зокрема городян. Був глибоко правий відомнй історик, коли, вивчявши законодавство Ярослава (Найдавніша та Коротка редакція Руської Правди), підсумував свої студи таким чином: «Я бачу в найдавніші частині Руської Правди риси дружинного права. Але ж норми тут вже більш загального значения, тому то новгородці добились визнання того ж князівського захисту як засобу обмежити самоправність дружини. Якщо це так, то князівська влада вперше за Ярослава, спочатку на новгородському грунті, одержуе характер урядової влади; князь з «начальника дружини» робиться «земською владою» .

Письмовий кодекс законів закріплював маймовий та класовий поділ суспільства, підносив авторитет держави а особисто князя. Князівська влада у такий спосіб делалі стабілізувалась і закріплювалась. Цьому сприяла також внутршньополітична діяльність Ярослава Володимировича: розбудова стольного града Киева, зменшення кордонів, захист їх від кочовиків, приведения в систему зовнішньополітичних заходів, розгортання між народннх зв'язків.

Це був перший кодифікований збірник юридичних норм, який мав три редакції: коротку, просторову і скорочену з просторової. Коротка редакція «Руської правди» складалася з Правди Ярослава і Ярославовичів (ХІ ст.) і мала три частини. Частиною першою ст. 1 передбачалася відповідальність за умисне вбивство. Просторова редакція містила всю коротку редакцію та додатки до неї (ХІІ-ХІІІ ст.). В ній наводяться деякі ознаки помсти: «Якщо уб'є муж мужа, то мстити братові за брата, або батькові, або синові, або дітям брата», а також йдеться про відшкодування збитків, завданих вбивством: «Якщо ніхто не буде мстити, то треба заплатити 80 гривен, якщо це буде князівський муж або тіун; колиж це буде русин, або ізгой, або словенін, то заплатити за нього 40 гривен». В той період використовувалися норми як звичаєвого, так і статутного права, а відповідальність за вбивство не пов'язувалася з визначенням каліцтва або із смертною карою. «Не вбивайте ані невинного, ані винного», - писав Володимир Мономах у «Поученії дітям». На відповідальність за вбивство впливали такі чинники: чи то був закінчений злочин, чи було вчинено злочин однією особою, чи групою осіб, чи то було вбивство з умислом, чи вчинене випадково, чи під час бійки, чи у стані сп'яніння. Найбільш сувора відповідальність у вигляді видання на «потік і пограбування» призначалася за підпали, конокрадство та розбій, пов'язані з вбивством.

Взагалі поширена редакція містила 121 ст. з яких 41 були з короткої редакції. До поширеної редакції 18 ст. й 41 ст. неувійшли. Головним чином нові 80 ст. увійшли з "Устав В. Мономаха” , церковні статути, закони Володимера Мономаха, наприклад "Мерила праведності”.

Втрата державності на теренах України. Після татаро-монгольської навали на території України поступово почали діяти правові системи спочатку Литви та Польщі, а потім і Московії (Росії). Водночас тривало використання звичаєвого та статутного права («Руська правда»). При цьому на землях України, що перебували під впливом Литви та Польщі, залишався попередній юридичний устрій, оскільки мав більш високий рівень розвитку.