Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галиць-ко-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіч­чя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської дер­жави сприяла низка чинників:

1)  вдале географічне положення (віддаленість від Киє­ва послаблювала вплив центральної влади, природні умо­ви робили ці землі важкодоступними для степових кочів­ників, крім того, князівство розташовувалося на перехрес­ті стратегічно важливих торгових шляхів);

2)  необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти мон­гольського нашестя та іга;

3)  енергійна об'єднавча політика князів Романа Мсти-елавича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1288—1264);

4)   існування на території князівства багатих родовищ ВОЛІ, що сприяло економічному зростанню та інтенсифіка­ції торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князів­ства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спи­раючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський КНЯЗЬ Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єд­нує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий полі­тик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню по­літику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно Підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—ХНІ ст. за

Роман стає помітною фігурою на європейській історич-сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 4 р. в обмін на прийняття князем католицизму корону-И його. Галицько-Волинський князь втягується в жор-Ку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка за-трилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тіль-мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя запропонував модель підтримки «доброго порядку» на і. Планувалися припинення князівських міжусобиць, Исолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запро-"ження майорату (передачі князівського столу й усіх зе-ЛЬ старшому сину, з метою зупинити процес роздрібне-ті) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма Йбільшими на Русі князями. Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єд-ати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками кра­ківського князя Лешка Білого.

II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної дер-
жави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний
період боротьби за галицький стіл.

III   етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення,
активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши
єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та
відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило роз-
громив тевтонських лицарів Добжинського ордену під До-
рогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на
Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчуваючи реальність постійної загрози із заходу і сходу,
зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угро-
веськтаін.).

На початку монгольського нашестя Данила Галицько­го не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Поль­щі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило по­вернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зі­ткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростисла­ва. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярос­лавом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. У то­му ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально ви­знавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Ор­ди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тоталь­ні переписи населення з метою обкладення даниною; Головний обов'язок князя полягав лише в наданні хану до­поміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати ува­гу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплювалися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація вій­ська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особ­ливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення кня­зівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері Намагається створити антиординську коаліцію. Князь не Тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відноси­ни зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщи­ною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суз-дальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох най-Впливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кро­ки галицько-волинського князя не привели до утворення інтиординської коаліції. По-перше, основні інтереси за-йцідних сусідів Данила були зосереджені на заході, а не на ІІКОДІ. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошли-|ІК>го превентивного (запобіжного) удару по Володимиро-ИЙуздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій «Втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галиць­кого, римський папа Інокентій IV пообіцяв галицько-во-иинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоор-ріинцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покрови-Тельством папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у на­ступ проти військ Куремси, який намагався окупувати Га­лицьке пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволен­ня Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено заручинами сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію — протягом 1255— 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурун-дая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаян­ним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищен­ня укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Да-нилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після тяжкої хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IV етап (1264—1323) — стабільність і піднесення. Пі­сля смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабіль­ності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Лит­вою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данило­вич (1264—1301). Хоча він і був змушений визнати залеж­ність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала най­більшою за всю свою історію.

На зламі XIII—XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева — князя Юрія І (1301—1315). Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, поступово втра­чала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнен­ня власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королів­ський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володи­мири». За період правління Юрія І стабілізувався суспіль­ний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до Компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю, його міжнародний авторитет і вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо Підпорядковувалася Вселенському патріархові в Констан­тинополі. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій І був «людиною спритною і шляхет­ною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь Користувалася благами миру і величезного добробуту».

Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій та Лев II (1315—1323). Вони поділили територію князівства на сфе­ри впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому роз­паду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі від­носини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямова­ність. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти екс­пансії Литви — Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ор­дою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі вагинули.

V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політич-' ного впливу галицького боярства, зростання чвар та між­усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних дер­жав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без Правителя. Лише 1325 р., внаслідок компромісу між міс-^; цевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та /Литви, главою держави було обрано 14-річного мазовець-кого князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню полі­тику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став по­ступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба З Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контрелювалися іноземними купцями та ремісниками, націо­нальна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.