План:

• Захопленя Росією українських земель у XVIII ст.
• Територіальний поділ України після скасування Гетьманщини.
• Внутрішній устрій.
• Суспільний лад під владою Російської імперії:
• шляхетство;
• селянство;
• козацтво.
• південна Україна.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення. Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престол: Станіслав Лещинський та Август Саксонський, син померлого короля Августа II. Російський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання на користь Августа III Саксонського, Його правління фактично було правлінням магнатів, «королят», які вели боротьбу між собою. Засідання парламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голосом накласти «вето» на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завжди хтось накладав "вето". Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фінанси, ввести нові податки, створити міцне військо. До того «Вічний мир» із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втручатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького. Року 1763, після смертп Августа III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престіл польського магната СтаніславаАвгуста Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке становище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів. Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний момент пруський король Фрідріх запропонував перший розподіл Польщі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія - Помор'я і частину Великої Польщі, Австрія - Галичину. Сейм і польський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без спротиву, союзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину: Чернівці, Серет - переважно українські землі, та Сучаву - переважно румунські землі, що входили до складу Молдавії. Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і КучукКайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспективи. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Буга та Дніпра - на заході, між гирлами Берди та Міюса й Дону та Еї - на сході - давали можливість заснувати тут портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати на Чорному морі війський флот. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежності Кримського ханства, яке було васалом Туреччини. Крим перестав бути постійною загрозою для України. Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні Російської імперії було те, що Запоріжжя втратило своє значення як захист від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які по верталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вольностей. Запорізька Січ піддалася без спротиву. Величезна територія Запорізьких вольностей була включена в межі Російської імперії. Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були організувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Російський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й розпалювати незадоволення його людності. Під претекстом переслідування християн 1778 року генерал О. Суворов, що командував російськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріуполь в гирлі ріки Кальміуса, а для вірменів - місто Нахічеван у гирлі Дону. Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хліборобів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні. Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії, а в адміністративному відношенні об'єднане з Катеринославським намісництвом, під управлінням князя Г. ПотьомкінаТаврійського. До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані та Єгорлика - на сході і до Дністра - на заході. Після першого поділу Польщі в 1772 році, коли загарбання Російської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знайшлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте, плани ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втручання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх одновірців. Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову конституцію: скасовувалося право «вето»; всі справи в парламенті мали вирішуватися більшістю голосів; королівська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядковувалися фінанси, освіта. Але партія магнатів та великих панів про голосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Петербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська залишили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля відступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волині й Білорусії. Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та Данціг; Польщу відрізали від моря. Так переведено другий розподіл Польщі. 1794 року вибухло повстання польських патріотів, на чолі з генералом Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі не підтримали його; тільки невелика частина з під Кракова приєдналася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Командувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська держава в 1795 році капітулювала. Переведено третій, остаточний розподіл Польщі: Росія захопила решту Волині та Литву, Прусія - Велику Польщу з Варшавою, а Австрія - Малу Польщу з Краковом та Любліном.

Таким чином під владою Російської імперії опинилися всі українські землі, за винятком Галичини та Буковини. Адміністративний розподіл українських земель змінено. Після скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири частини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Мало 
російської Колегії та її голови «в характері генерал губернатора». Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев Задунайський. Друга частина - територія слобідських полків, після ліквідації полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину - територію Південної України - поділено на дві окремі частини: Новоросійську губернію - на півночі, та Запорозькі Вольності - на півдні. Року 1775 Запоріжжя було скасоване і вся територія Вольностей була поділена між двома губерніями: Новоросійською - на правому березі Дніпра, та Азовською - на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії приєднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та Еєю. Обидві губернії перебрали під владою Г. Потьомкіна. Року 1781 переведено реформу - засновано намісництва. Колишню Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунайський, а з 1790 року - генерал М. Кречетніков (який у 1768 році придушив Коліївщину). Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво з осередком у Харкові. Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року - Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено повіти - Полтавський, Кременчуцький, Олексоігільський. Намісником увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський. Року 1795, після смерті Потьомкіна, створено Вознесенське намісництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисаветградського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі. Намісником був князь П. Зубов. Року 1796 цар Павло 1 зліквідував намісництва, замінивши їх губерніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністрацій ним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинська, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська губернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Катеринославського намісництва (частини Олексоігільського, Слов'янського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоросійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське генерал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харківську, Після окупації Басарабії в 1812 році виникло Новоросійсько-Басарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Полкові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського типу: на місце військового суду - палати кримінальні та «гражданські»; в кожній губернії - замість судів Гродських те земських - повітові суди; на місце військового скарбу - казенні палати; для справ міських - магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військовий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ. Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до військової реформи. Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний та інші суди, Литовський Статут, як чинне право. Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політично-адміністраційний та культурний центр Лівобережної України, а натомість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто, яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, найбагатших й найкультурніших полків (Стародубського - цілком і частин Ніжинського та Чернігівського). На території Новгород-Сіверського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною. Новгород-Сіверський став значним культурним осередком України: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які творили свої шляхетські організації, засновано тут кафедру нової єпархії, головну народну школу, духовну семінарію, тут гуртувалися культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких виникає .думка про заснування університету. Велике значення мали інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Колегіумом. 1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус - «Малоросійська кіннота». Але реформа ця не була доведена до кінця, і карабінерні полки зберегли рештки територіальної організації, а голов не - в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію. Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становиликозаки старого полку, командний склад - здебільшого колишня полкова та сотенна старшина. Сама реформа - перетворення козацьких полків на реґулярні - викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового козацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський та Глухівський залишено як «важкокінні», а Переяславський, Лубенський та інші стали «легко кінними» Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками козацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капніст подав Катерині II проект, що мав назву: «Положение, на каком может бьіть набрано й содержано войско охочих козаков». Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козацьке військо з добровольців з командою, що складалася б із старшин українців, обраних козаками. Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови - бо тільки що почалася знову війна з Туреччиною - О. Безбородько, переконаний противник гетьманату, висловився з цього приводу негативно: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небезпечні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вважав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське військо. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, сподіваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено «Великим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ». Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці." Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціяльних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранги на російські, відповідно до «Табели о рангах» Петра І Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьому велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного генерального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Катерини II, а за Павла - найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: «одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра І до доби Миколи П включно». Сучасник Безбородька, П. Завадовський, що почав кар'єру секретарем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністр освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський - міністром уділів та юстиції і т. д. Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні-в російських установах: 1. Гудович з 1798 року був губернатором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року - правителем Чернігівського намісництва; П. Коропчевський року 1797 дійшов до посади віце-губернатора Малоросійської губернії: М. Миклашевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгород-сіверським був колишній генеральний суддя 1. Журман; віце-губернатором - поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Колегії, а після нього, з 1785 року - останній полковник Стародубський, Я. Завадовський. Губерніальними маршалами були: Катеринославським - М. Капніст (1795); Київським - В. Капніст (1785). Новгородсізерським маршалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським - А. Полетика. Це було в 17851788 роках."

Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан - на «шляхетне російське дворянство». 1781 року було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції «Україна мала зверхній стан суспільства». Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії - становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії. Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або - від вихідців дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність, або виставити 12 свідків «благородного образу жизни». В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату. У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від «шляхетних» предків, отже залишалося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи предків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків. Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було признане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало значкових товаришів здобули право дворянства персональною службою, все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли «різночинці» - службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва." На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо багато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це «по усердию й любови к нации», Т. Калинський - «от безпристрастного к отечеству поревнования». Здебільшого були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріально не заінтересовані наслідками праці, а робили це тільки для «блага нации». Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували докази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання «нації» стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів." Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були майже виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; весь суспільний лад залишився недоторканим, і польське шляхетство зберегло всі свої права.

Різко змінилося становище селян. Протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дон. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35°/о. Року 1763 російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на казі початок закріпачення. Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селянам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закріпачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі степи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катеринославського намісництва, правитель якого Потьомкін вже в 1776 році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва стягалися втікачі з усієї України. Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацтво, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебували в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції могли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було завжди перед тим, два шляхи: втеча світзаочі, на Південну Україну, Дін, пізніше - на Кубань (Правобережна Україна перестала бути місцем для втечі) або - повстання, число яких збільшувалося в кінці XVIII ст. Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії тамтешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з під влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських панів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду. До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстання, бо не було Запоріжжя.

Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях залишилися як вільна сілька людність. Козаки мали свої окремі права, які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому ввійшли до «Своду законов Российской Імперии». Так існували козаки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пишалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами. Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як у середині XVIII ст. багато козаків «зубожило». Тяжкі війни, а головне - примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець, безправне становище проти власної сотенної старшини, зменшення земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо, призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні посполиті, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але почували себе вільними й могли в першийліпший час покинути пана. На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовлялися від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких козацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли суміжно. Вже «Румянцевський» опис викликав велику тривогу серед козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріплений до певного місця. Але опис не набув практичного значення. 80ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька старшина діставала права російського дворянства, а з другого - селян, а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбавлено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від них скарги та домагання до «депутатських комісій» та до Сенату про надання дворянських прав. У той же час в Україні почалися повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Найбільшого значення набуло повстання в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легально добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зорганізували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4ох років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вживати військову силу проти «своїх і внутрі землі», бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки. Потьомкін до бився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї, разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував власникам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь - до Очаківського степу, але цей план зреалізовано вже після його смерті, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання ватажків повстання.

Південна Україна мала вийнятково становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запорізьких Вольностей, яка охоплювала понад 13 мільйонів десятин землі - разом із Новоросійською губернією та новопридбаними за КучукКайнарджійським мировим договором районами: трикутником між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгорликом - були поділені на дві губернії: Новоросійську - на правому березі Дніпра та Озівську - на лівому. Року 1782 вони об'єдналися в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєднання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою Таврійської області, також був переданий під владу Потьомкіна. Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в подальшій історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Катерину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні колосальною країною - від Буга до Кубані, від Полтави до Криму він залишався ввесь час необмеженим володарем: у розпорядження його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Південну Україну величезні кошти. Головною метою правління Потьоміака було - якомога скоріше заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком сучасників було понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших наказів Потьомкіна, року 1770, сказано: «втікачів не повертати», і цей наказ залишався в силі до його смерти в 1791 році. Наслідки цього наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з всіх частин України: посполиті, кріпаки, скарбові селяни. На те, що з Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржилися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку чернігівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не повертають втікачів, він відповів так: «Ці люди в Херсонському повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів примусила їх покинути свої села та землі й тікати»." Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську та міську, Поміщикам роздавали землі за планом, який був укладений для Новоросійської губернії в 1764 році. Усі землі були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позначенням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селян ський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не більше як 12.000 десятин - на 200 дворів. Полегшено й реченець заселення: половину належного числа селян треба було заселити протягом 5ти років, а повне число - протягом 10ти. З цих мап та «ордерів Потьомкіна», наказів його, видно, що з усієї маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці - по 12.000 десятин - дістали тільки 1, 1%, а до 1.000 десятин - 57, 70"/о. Щодо соціального становища поміщиків, то представників аристократії було серед них тільки 28, себто 1,3%. Головна маса поміщиків складалася з російських військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середніх рангів - 68, 2°/о; українських старшин та урядовців було 10, тобто 5%. Та ким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали дільниці землі. Зпоміж поміщиків було дуже малочужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1%. Таким чином ці цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Вольності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її - дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів без будьякого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 1015 років господарювання часто не було навіть половини належного числа селян. Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на 5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці, секундмайора Коростовцева, - 39 селян замість 53. Ці приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як мало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити вони селянам. Бували випадки, що, не обмежуючись вільними «підданими», по міщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, «на свод», переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків було невелике: на 150.068 «підданих» - вільних селян було тільки 5.653 кріпаків.

Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скарбових сіл заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці. Вони одержували по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбових сіл усіма засобами намагалося притягти селян - і найбільшу частину їх давали втікачі. Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну частину його становили росіяни, серед яких були старовіри, «однодвірці», колишні солдати. У цілому селян у скарбових оселях було 200.323 душ чоловічої статі. Крім українців та росіян були також греки та вірмени, виселені 1778 року з Криму, та німці, переважно меноніти (анабаптисти), але їх було небагато - вони становили лише 2% загальної кількости населення Катеринославського намісництва. Третім родом колонізації була міська.

У Запорізьких Вольностях майже не було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових міст не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського. Але інші вже в перших роках свого існування почали грати значну роль в економічному житті країни. По містах оселялися купці, ремісники, засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені були Нахічеван та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки з Криму. Почав розвиватися Катеринослав, головне місто намісництва, в якому незабаром постали ряди крамниць, адміністраційні будинки, передбачали заснувати університет та музичну академію. Великого значення набув Херсон, де скупчувалися купці з України, Росії, Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним торговель 
ним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до Західньої Европи. Кількість міської людности зростала. Наприклад у 1774 році купців було 1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054 душ у 1774 році зросло до 16.149 в 1789 році. У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя в інших містах теж було багато росіян - купців, ремісників. Особливо космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато французів, поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори французів братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польська контора графа Прото Потоцького. Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років (17751792), не зважаючи на війну 17871791 рр., збільшилося приблизно в чотири рази: року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі, а в 1792 році вже 419.849.

Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII століття належить козакам. Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина - переважно запорожцівсіромах, себто тих, що не мали жодної власності, помандрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони «білети» на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада оселила їх за Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно тисяч на п'ять. Решта запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках та слободах, залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за «планом», дістала землі до норми-від 1.500 до 12.000 десятин землі, Дехто дістав навіть більше, як наприклад, Пишмич - 12.400 десятин, колковніїк Старець - 14.636, отаман Кірпак - 11.912. Багатохто з колишньої запорізької старшини стали дідичами, одержали російські ранги. а дехто - посади в новому управлінні країни. Серед старшини було чимало статечних господарів, які мали добрі господарства, займалися скотарством, рільництвом, розводили коней, овець, мали значні суми готівки. Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбових селян. У 1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до великих слобід як військових поселян. Потьомкін закликав козаків вступати до пікінерних полків, але вони до тих полків ішли неохоче. Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив використати для цього запорожців. У 1783 році він розпочав переговори з колишньою запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легкоступом, Чапігою про створення покірного собі нового Запорізького війська. Так зародилася нова організація - «Військо чорноморських козаків». У своїх планах Потьомкін мав, з одного боку, створити на дійне козацьке військо, а з другого - притягти запорожців, що оселилися за Дунаєм. Року 1787 почалася російськотурецька війна і загострилося питання про можливість нападів турків на Південну Україну. Чорноморське військо, яке набуло ще більшої важливості, одержало назву «Військо вірних чорноморських козаків», а року 1790 Потьомкін дістав титул «Великого гетьмана чорноморського війська». Так проект В. Капніста з року 1783 про відновлення козацьких полків, неапробований Катериною II для Лівобережної України, використав Потьомкін для України Південної. Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запорізького війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 козаків під командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її при значав сам Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська приваблювала колишніх запорожців і селян, які масами втікали з України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські за логи старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін успішно побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повертаючи їх населення на військових поселян. Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і Бугом землю, де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох статей. Але 1791 року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на Тамань, але згодом їм вдалося добитися дозволу перейти над ріку Кубань і створити там своє військо, яйе пізніше дістало назву «Кубанського війська» їм видали навіть деякі реліквії Запорізької Січі, ікони, грамоти. Тоді багато запорожців також перейшло на Кубань, творячи там курені та паланки. Вони зберегли запорізькі пісні, перекази, звичаї і аж до революції 1917 року залишалися останніми спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі заходи російського уряду зрусифікувати їх.

Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та наближення до Чорного моря мали величезне значення для України, не зважаючи на те, що робилося все це «во славу Росії та її величі». Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося з прагненням України, яка ввесь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, до магалася панування на Чорному морі. Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному грецькому проекті» - модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим - МоскваПетербург - за цим проектом мав заволодіти II Римом - Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опанування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито робили реальною мрію російських царів. Під час тріюмфальної подорожі Катерини 11 до Криму в Херсоні стояла брама з написом: «Шлях на Царгород». У розмовах із монархами Европи Катерина II визначала поділ впливів: Австрія мала дістати Ій Рим, а Росія - ІІй - Візантію. Для реалізації цього плану навіть дано ім'я онукові Катерини ІІ - Константин: його призначала вона на поновлений престіл імператора Візантії. Але незалежно від цих планів Росії, Україна дістала вихід до Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили багатопільну систему, тонкорунних овець мериносів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Європи.

Список використаної літератури:

• Микола Аркас. Історія УкраїниРусі. - Київ, 1990.
• Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. - Львів, 1991.
• Ярослав Грицак. Нарисісторії України. - Київ, 1996.
• Довідник з історії України. / За ред. І.З. Підкови, Р.М. Шуста. - Київ,