Вступ 3 
1. Причини і джерела формування козацтва. Його основні групи 4 
2. Заснування, устрій і розвиток Запорізької січі, її значення в історії українського народу 7 
3. Козацько-селянські виступи кінця XVI — першої половини XVII ст., їх наслідки 9 
Висновки 12 
Література 13 
 

Вступ 

Актуальність даної теми полягає в надзвичайному впливі козацтва на історію української нації і на процес формування національної свідомості українців. Саме козацтво сприяло накопиченню досвіду боротьби та служило прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українського народу. 
Однією з двох головних причин утворення козацтва є визиск з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрі змушували втікати селян i міську бідноту. Другою причиною була турецько-татарська агресія, яка у середньовіччі являла собою смертельну небезпеку для слов'янських та низки інших народів. 
На жаль, історичні джерела підвладні руйнівній дії часу. Безліч з них знищили пожежі й повені, війни, людська недбалість або злочинність. I чим далi в глиб вiкiв намагається проникнути думка історика, тим важче вдається відтворити картину минулого. Це стосується також i козацтва. I все-таки науковці спромоглися відтворити, бодай в загальних рисах, зародження й розвиток цього унікального історичного явища. 



1. Причини і джерела формування козацтва. Його основні групи 

З XV ст. в українських незаселених степах, у пограниччі польського і татарського володінь чимраз частіше з'являються «здобитчики» — люди, які прибули сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми то¬що. Згодом до них приєдналися втікачі, які рятувалися від польською панування з його соціально-економічним гнобленням і національно-релігійним та культурним пе¬реслідуванням: селяни, міщани, позбавленні Сану свяще¬ники, збідніла знать. За національним складом перева¬жали українці, але були серед цього люду і білоруси, росіяни, поляки, молдавани. На нових територіях цим людям доводилося не тільки займатися степовими про¬мислами, але й захищатися від нападів татар. Вони фор¬муються в окремі озброєні групи, які не тільки відбивали набіги татар, але й нападали на татарські загони та їхні поселення. Цих відважних людей називали козаками. [4, c. 71] 
Вперше термін «козак» згадано у Початковій монголь¬ській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він оз¬начає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника жи¬тій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вжива¬лося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник». 
Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагали¬ся вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. [1, c. 126] 
З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походжен¬ня козацтва: 
1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народа¬ми степу «козарами», або хозарами; 
2) «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чор¬них клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі; 
3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черка¬сів), які до того проживали в Тмутаракані; 
4) «татарська» — виводить козацький родовід з татар¬ських поселень, що виникли на Київщині за часів Володи¬мира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татар¬ського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво; 
5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані велико¬му литовському князю; 
6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місце¬вих князів; 
7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок ко¬зацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київ¬ської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю; 
8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з ут¬воренням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за ри¬бою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю; 
9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаю¬чій татарській загрозі; 
10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, націо¬нального та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання. [2, c. 149 — 151] 
Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можли¬вість наблизитися до правильної відповіді. 
Поява певного історичного явища зумовлена, як пра¬вило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхід¬ність. Чинниками, що робили можливими появу та форму¬вання козацтва, були: 
1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями; 
2) досвід освоєння південних територій уходниками, бродниками та ін; 
3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації. [5, c. 110 — 111] 
Необхідність виникнення козацтва зумовлена: 
1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господар¬ського освоєння та колонізації нових земель; 
2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту; 
3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар. [1, c. 128] 
Козацтво сформувалося на стику землеробської та ко¬чової цивілізацій між слов'янським та тюркським етніч¬ними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тоб¬то змішаним народом. У козацький побут органічно ввій¬шли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбу¬валося формування козацтва. Цей маргінальний проша¬рок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською ци¬вілізаціями. 


2. Заснування, устрій і розвиток Запорізької січі, її значення в історії українського народу 


Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495 — 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з тата¬рами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. 
Складність питання про місцезнаходження і час ви¬никнення першої Січі полягає в тому, що козаки стихійно прибували на Запорожжя і будували в різних місцях так звані «городці» та засіки, або ж «січі», з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натис¬ком ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького. [1, c. 130] 
Вишневецький вперше згадується в 1550 р., коли польський уряд призначив його на посаду черкаського й канівського старости. В 1552—1554 рр. він зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддалено¬му, стратегічно розташованому за дніпровськими порога¬ми острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар, а й надалі став своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згурту¬вання запорозького козацтва. [4, c. 74] 
З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справ¬жньої держави. 
Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляю¬чись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала. [3, c. 142] 
Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, її рішення вважали обов'язковими для виконання. Як правило, рада розгляда¬ла найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої полі¬тики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а та¬кож органів місцевої влади — паланкової або полкової стар¬шини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчуж¬ний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зо¬середжувала у своїх руках адміністративну владу та судо¬чинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені. 
Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-пси¬хологічній основі. Людей об'єднала не сила державної вла¬ди, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розви¬ток військової сфери — могутнє військо та озброєння і при¬мітивний економічний сектор (відсутність власної фінан¬сової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури). [1, c. 131 — 133] 


3. Козацько-селянські виступи кінця XVI — першої половини XVII ст., їх наслідки 

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народ¬них мас проти існуючих порядків: перша (1591—1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних висту¬пів було козацтво. 
Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна екс¬пансія шляхти на відносно вільні українські землі, колоні¬зовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. [1, c. 134] 
У 1591—1593рр. в Україні вирувало велике селянсько-козацьке повстання на чолі з Криштофом Косинським — гетьманом реєстрового козацтва. Зібравши загін реєстро¬вих і запорізьких козаків, він у грудні 1591 р. підступив до Білої Церкви — форпосту польсько-шляхетської влади. При активній підтримці селян і міської бідноти коза¬ки здобули фортецю, захопили при цьому артилерію й військові припаси. Це послужило сигналом для спалаху широкої антифеодальної боротьби на Київщині й Перея¬славщині. Повстанські загони визволили Трипілля та Переяслав. У червні наступного року вони підступили навіть до Києва. Рух охопив Київське, Волинське та Брацлавське воєводства. Шляхту виганяли з маєтків, урядов¬ців позбавляли влади. Король Речі Посполитої видав уні¬версал, який зобов'язував шляхту названих воєводств зібрати «посполите рушення» (шляхетське ополчення) па чолі з київським воєводою Острозьким для боротьби з повстанцями. Незабаром кількатисячне добре озброєне військо рушило в похід. У січні 1593 р. під містом П'ят¬кою, що на Житомирщині, між карателями й повстанця¬ми відбулася кривава битва. Зазнавши втрат, обидві сторони залишили поле битви. 
Зібравши двохтисячне військо, повстанці у травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Вишневецького у ході переговорів). Залишившись без лідера, повстан¬ці зазнали поразки. 
Друге повстання, під проводом Северина Наливайка, набрало ще більшого розмаху і охопило майже всі україн¬ські землі. Повернувшись з походу проти турків у Мол¬давії (1594—1595 рр.), Наливайко виступив у 1595—1596 рр. проти польської влади в Україні. До його козацьких за¬гонів долучилися селяни і міщани, а також реєстрові ко¬заки з гетьманом Григорієм Лободою і полковником Матвієм Шаулою. Повстання почалося на Поділлі, по¬встанці зайняли Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і в Галичину, де захопили Луцьк, а згодом — у Білорусії — Слуцьк, Могилів на Дніпрі. Поль¬ський уряд доручив придушити повстання коронному ге¬тьманові С. Жолкєвському, війська якого зазнали, однак, великих втрат поблизу Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де, потра¬пивши в оточення неподалік Лубен, були жорстоко винищені, а виданий Наливайко після тортур був страче¬ний 1597 р. у Варшаві. Смерть Наливайка стала легендою козацького геройства. 
Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом трид¬цяти років не було великих народних виступів. 
Високої напруги антифеодальна й визвольна боротьба в Україні досягла в 30-х роках XVII ст. Прихильником рішучої боротьби за визволення України виступив запорізький гетьман Іван Судима. В 1635 р. він підняв за¬порожців і зруйнував Кодак. Але реєстрове козацтво ви¬дало Судиму разом з п'ятьма товаришами польському урядові, їх було страчено у Варшаві. 
У серпні 1637 р. повстання очолили запорізький геть¬ман Павло Буш (Павлюк), Дмитро Гуня і Карпо Скидан. 12 серпня 1637 р. Павлюк звернувся до українського на¬роду з універсалом, в якому закликав зі зброєю в руках виступити проти польсько-шляхетського панування. По¬встанці стратили гетьмана реєстрових козаків Саву Кононовича і ряд старшин-зрадників. Однак у грудні 10-тисячне повстанське військо зазнало поразки в боях з 15-тисячним польським військом під Кумейками й Боровицею. Захопленого Павлюка було страчено у Варшаві. Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщи¬ною, Переяславщиною, Ніжинщиною і скрізь залишив гарнізони. 
У 1638 р. повстанський рух в Україні очолили за¬порізький гетьман Яків Острянин (Остряниця), полков¬ники Карпо Скидан і Дмитро Гуня. На початку травня 1638 р. 20-тисячне селянське військо завдало поразки польсько-шляхетській армії під Говтвою на Лівобережжі. Але в битві під Жовнином 3 червня урядовим військам вдалося оточити табір повстанців. Частина з них на чолі з Острянином прорвалася з оточення й відступила на Слобожанщину. Головні ж сили, обравши гетьманом Дмитра Гуню, ще два місяці героїчно билися проти уря¬дових військ, і лише голод в обложеному таборі на річці Старець примусив їх піти на переговори. Гуня прорвався з частиною козаків у межі російської держави. [4, c. 79 — 81] 





Висновки 

1. Протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опози¬ція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небез¬підставно претендувала на роль політичного лідера і вла¬ду. Ґрунтом для формування козацтва стали існування ве¬ликого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їх освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Ката¬лізаторами цього процесу були широкомасштабна колоні¬зація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і націо¬нального гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар. 
2. Запорозька Січ, маючи головні ознаки держав¬ності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демогра¬фічної, культурної та інших державотворчих функцій) пе¬рехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила. 
3. Дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними при¬чинами невдач були стихійність, неорганізованість, недос¬конале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій ре¬єстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програм¬них установок, гнучка політика польського уряду, спря¬мована на розкол лав повстанців, тощо. Однак, незважаю¬чи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українського народу, прискорювали процес формування національної свідомості українців. 

Література 

1. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. — К.: Академвидав, 2005. — 688 с. (Альма-матер) 
2. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. — Л.: Світ, 1991. — 572 c. 
3. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1993. — 720 с.: іл. 
4. Хорошун Б.І., Тимошенко О.І. Історія України у запитаннях і відповідях. Навч. посіб. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. — 288 с. 
5. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К.: Генеза, 1997. — 312 с.