Мідний, або мідно-кам'яний, вік (енеоліт) був перехід¬ним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення зна¬рядь праці давні люди натрапили на чисту самородну мідь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вчені вважа¬ють, що мідь спочатку сприймалася як варіант м'якого каменю або глина. І лише згодом людство навчилося оброб¬ляти мідь — від холодного кування до плавлення та лнварства. Регіонами, де розпочалася обробка міді, були Балкани, Подунав'я (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Згодом з'явилися копальні мідної руди на Донбасі. Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мідни¬ми, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зрос¬танню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації. Ці процеси створювали передумови для розкладу первіснооб-щинного ладу. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виокремлення пастуших племен. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували ко¬лісний транспорт, удосконалювали зброю. Найяскравішою археологічною культурою доби енеолі¬ту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). її наз¬ва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойною 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Мол¬дови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 три¬пільських пам'яток). Історики досі не дійшли спільної думки щодо похо¬дження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буто-дністровеької неолітичної культури (В. Дани-ленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафра-кійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного під¬ходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Ду¬найського регіону (І. Черніков). Трипільська культура багатогранна і самобутня, її ха-рактерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; присе-лищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; фор-мування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів при-ватної власності; у сфері побуту — побудова великих гли¬няних будівель, утворення гігантських протоміст з насе¬ленням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жов¬тою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — до-мінування символів родючості, матеріалізація їх у симво¬ли добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, міся¬ця, води, глиняні фігурки тварин. Будучи своєрідною сполучною ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Ма¬лої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похо¬лодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, нарос¬таючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можли¬вості1. У добу енеоліту територія України стала ареною проти¬дії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських пле¬мен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-пер¬ше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагмен¬тарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних катего¬ричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду три¬пільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утво¬рень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лі¬нії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топогра¬фія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви ор¬наменту на кераміці та ін.) стали невід'ємною частиною сучасної української культури.
