Щодо теорій походження Русі то головні з них це:

–         норманська (Г. Баєр та Г. Міллер), а згодом і неонорманська теорії походження за якими корені походження Русі йдуть з Скандинавії і стосуються літописної згадкимвід 862 року про покликання варягів для управління слов'янською людністю. У підтвердження цього висувається припущення, що Русь отримала свою назву від терміну «руотсі» (так у середині 9ст. Шведи називали фінів). Більшість власних імен руських послів, зафіксованих у договорах з Візантією 911-944 рр., мають йвпндинавське походження. В праці Костянтина Багрянородного „Про раеління імперією" наводяться як слов'янські, так і руські назви Дніпрових порогів, назви яких мають норманське походження.

–         Антинорманська теорія (Ломоносов). Основні аргументи антинорманістів зводилися до того, що назва Русь слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Росава,  Роставиця.  Арабські   письменники  чітко  називають  русів слов'янським племенем. Жодного племені або народу під назвою Русь писемні джерела на території Скандинавії не фіксують. Археологічні матеріали переконливо вказують на незначний вплив варязького фактору.

Також існують і інші теорії походження Русі.

Поява державності у східних слов'ян - результат взаємодії найрізноманітніших факторів і чинників, що проявлялися в соціально-економічній, політичній та культурній сфері. Так об'єктивний розвиток сільського господарства призводить до змін в соціальній структурі суспільства. Як наслідок  поглиблення майнової і соціальної диференціації суспільства, що у свою чергу створило сприятливе підгрунтя для активного державотворчого процесу. Прогресивні зміни у розвитку ремесла призводять до поділу праці, активізації торговельних стосунків та виникнення системи градів як центрів ремесла і торгівлі. Розширюються обсяги зовнішньої торгівлі з Візантією, Болгарією, великою Моравією, Хазарією. арабським світом. Розширення торгових зв'язків, з одного боку, призводило до диференціації суспільства, а з іншого змушувало вдаватися до захисту торгових шляхів. Також торговельні шляхи до певної міри сприяли з'єднанню окремих районів, заселених східнослов'янськими племенами.

В політичній сфері зменшується роль народних зборів і на перше місце піднімається князівська влада. Виділяється професійна дружина, з'являються постійні органи примусу. Тісні торгово-економічні зв'язки, контакти у політичній сфері сприяли формуванню спільних ознак матеріальної, духовної культури, ліквідації діалектних відмінностей та формуванню мовної спільності. Важливу роль у державотворчому процесі відіграв зовнішній фактор, зокрема варязький і хозарський, який виявився хоча й консолідуючим, але не визначальним.

Іншою важливою проблемою, на якій слід закцентувати увагу, є питання початкової Русі. На сьогоднішній день в цілому сформувалося два напрямки визначення її просторових координат - на півночі і на півдні. Північна гіпотеза пов'язує формування Русі з ільменськими словенами, політичними осередками яких були Стара Ладога, Стара Руса, а пізніше Новгород. Дослідники (Д.Мачинський, В.Янін) наголошують на домінуючому впливі варязького фактору. Відстоюючи південну гіпотезу початкової Русі (Б.Рибаков, М.Тихомиров, Б.Греков, П.Толочко, О.Моця), учені вважають, що первісним осередком формування державності було Середнє Подніпров'я. Саме тут виникло велике об'єднання поляно-русів з центром у Києві. Спираючись на дружини полян-русі, київські князі досягли певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких текли до Києва. Беручи до увага наявну джерельну базу, можемо стверджувати, що початкова Русь сформувалася саме на півдні, оскільки цей регіон був наділений найбільш відчутною історичною динамікою. Тут зійшлися кілька величезних переселенських потоків слов'ян. До того ж ця територія знаходилась в безпосередній близькості до Візантії, Хозар, Болгарії, в яких мали місце давніші державотворчі традиції. Хоча в цілому східнослов'янські племена у додержавну добу перебували на приблизно однаковому етапі політичного, соціально-економічного та культурного розвитку, все ж в окремих районах поступальність цього процесу була значно інтенсивнішою. Одним з таких можна вважати Південний регіон, де рівень землеробства й ремесла був значно вищий, що підтверджується археологічними даними. Різке зростання потенціалу сільськогосподарського і ремісничого виробництва створювало сприятливі умови для виходу частини цієї продукції на ринок, а отже стимулювало розвиток торгівлі. Такі тенденції підтверджуються знайденими чисельними скарбами з речами візантійських, західноєвропейських та арабських майстрів. Не слід заперечувати також вплив на цей регіон і норманського фактору, хоча останній і був доволі незначним. Таким чином, інтенсивно прогресуючий розвиток державного осередку простежується саме на півдні.

Що ж до діяльності перших київських князів, то варто перш за все пам'ятати, що відомості літописців про східнослов'янське суспільство перрікуються з другої половини IX ст. Розповідаючи (під умовним 862 р.) утвердження в Києві воєвод новгородського князя Рюрика, „Повість іменних літ" повідомляє про Аскольда і Діра. За іншою версією Аскольд і Дір виступають нащадками Кия. Відтоді літописці ведуть свої оповіді, завжди називаючи імена князів - активних діючих осіб історичного процесу, - та князі прославилися найперше своїми походами на візантійські земмлі (860 р.) та можливим прийняттям християнської релігії частиною  аристократії на чолі з Аскольдом. і все ж київське князівство Аскольда стало тим етносоціапьним і політичним осердям, навколо якого почав складатися Давньоруська держава.

Як свідчить ПВП, політична ситуація у 879 р. у східнослов'янському світі змінилася. Помирає Рюрик, і влада над північною Руссю перейшла до рук його родича (за іншою версією воєводи) - Олега. Формально ж при  владі знаходився малолітній син Рюрика Ігор. Вочевидь на відміну від Рюрика Олега не задовольнила роль новгородсько-ладозького князя. Його і приваблювали південні землі і далекий Царгород. У 882 р. Олег збирає дружину із варяг, чуді, словен, кривичів, мері, весі це походом вниз по Дніпру. Оволодівши Смоленськом, Любечем,  він посадив там своїх намісників.

Як свідчить літопис, поява військової флотилії під Києвом була неочікованою для киян. Флотилія пройшла непоміченою повз Київ і пристала до берега не в Почайні, де здавна була пристань, а в районі урочи Угорське. Виманивши до себе Аскольда і Діра, Олег вбиває їх. Таким чином, у 882 р. на київському столі відбулася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захоплює родич Рюрика Олег. Однак в реальному житті події розвивалися по-іншому. Ідея захопити Київ виникла в Олега не тоді, коли він підпливав до міста, а значно раніше і, можливо, як гадає П.Толочко, від впливу оточення Аскольда. В Олега все вийшло аж надто складно. Захопити Київ силою у нього не було жодних шансів. Також підступне вбивство Аскольда в Угорському ще не гарантувало Олегу безперешкодного вступу на київський стіл. Все це наводить на думку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега, скільки власного боярського оточення, яке не влаштовувала його політика. З великою вірогідністю припускаємо, що однією з таких причин і є його християнська діяльність.

Розглядаючи часи князювання Олега, варто передусім наголосити на активізацію консолідаційних процесів. Влада Києва поширюється не тільки і полян, древлян і сіверян, а також і на новгородських словен, кривичів, цимичів, хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю. Аналізуючи зовнішню політику, зазначимо, що одним з вважливих заходів Олега, як київського князя, була спроба захистити свою державу від неспокійних сусідів, у тому числі й варягів. Цій меті підпорядковувалась щорічна данина, яку Русь виплачувала варягам „мир поділяючи". Тобто між ними була укладена незвичайна для них угода миру і дружби. Із свідчення літопису про регулярне залученні київськими князями для воєних походів варязьких дружин вказують швидше за все на договірну Обумовленість цієї допомоги.

 Важливим напрямком зовнішньої політики Русі за часів Олега став візантійський. В цей період русько-візантійські відносини, переважно економічні, були виведені на твердий грунт з юридично-правовою регламентацією. У 907 - 911 рр. після військових походів Русі на Константинополь було укладено вигідні для Києва мирні угоди. Так, за умовами договору 907 р. Візантія зобов'язувалася виплатити одноразову контрибуцію „по 12 гривень на ключ", а також давати щорічну данину. Значні пільги надавалися руським купцям. Вони, зокрема, мали забезпечуватися продуктами харчування на 6 місяців. Давався також дозвіл жити в передмісті Константинополя, користуватись лазнею, забезпечуватись корабельним спорядженням та право виходу в місто групами по ЗО чоловік. Обидві сторони несли рівну відповідальність за вчинені ними злочини - вбивства, бійки, крадіжки. Зобов'язувалися надавати допомогу в порятунку торгових суден, що зазнали катастрофи, повертати полонених і втікачів. Очевидно, якісь угоди було укладено й у військовій сфері, оскільки відомо, що в 911 р. 700 руських дружинників приймали участь у війні на Кріті. Активною політика Русі була і на Сході. Оскільки східні автори повідомляють про походи Русі в 909, 910 рр. на Каспійське узбережжя, а також у Закавказзя 912 р., Олег, підкоривши древлян і сіверян, радимичів звільняє їх від хозарської данини. Тому маємо всі підстави говорити про русько-хозарську війну, причому союзниками його виступали, згідно східних джерел, печеніги. Союзниками ж хозар були мад'яри. Ще в 30-х роках IX ст. мадяри оселилися в областях між Дніпром і Дністром і як союзники хозар неодноразово нападали на Київ та інші слов'янські землі. Війна закінчилась перемогою київського князя. Мадяри під ударами печенігів невдовзі вимушені були піти через Карпати в Паннонію.

Після загадкової смерті Олега великим руським князем стає син Рюрика Ігор (913-945 рр.). Політична діяльність Ігоря почалася в складних умо¬вах. Йому довелося по- новому підкорювати племена, а які вийшли з-під влади Києва після смерті Олега (древляни, уличі). У 915 р. виникає ще одна проблема, пов'язана з печенігами, яку Ігорю вдалося врегулювати. Але вже в 30-х рр. стосунки з кочівниками набувають загрозливого для Русі характеру. Можемо припустити, що печенігів активно почала використовувати візантійська дипломатія. Очевидно, подвійну гру Візантії вдалося розкрити, про що свідчить перший похід Ігоря на Візантію 941 р., який закінчився поразкою руських. Під стінами Константинополя руський флот був спалений „грецьким вогнем". Похід 944 р. був більш вдалий і закінчився підписанням договору між обома сторонами (945 р.), який щоправда був менш вигідний для русі, ніж договори 907 і 911рр. У 944 р. Ігор здійснює також походи на Закавказзя. Закінчилася політична кар'єра для Ігоря трагічно: під час позачергового збору данини в 945 р. у древлянській землі Ігор був убитий.

Активна зовнішня політика (головним чином мирні договори з Візантією) були актами великої історичної ваги, що засвідчували утвердження Русі як рівноправного економічного партнера імперії. Князюванням Олега та Ігоря завершився процес утворення Київської Русі, який був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов'ян. Відбувся він за умов складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорила об'єднання окремих східнослов'янських князівств в єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала його. Київська Русь IX - початку X ст. яла собою ранньофеодальну державу, яка все впевненіше виходила на одне з провідних місць у системі міжнародних відносин.