Олекса Довбуш ватажок опришків, народний герой Карпат і Прикарпаття, борець за соціальне та національне визволення трудящих. В історії України його ім'я стоїть поруч з такими відомими месниками, як Северин Наливайко, Максим Залізняк, Устим Кар малюк, Лук'ян Кобилиця та ін. Про нього складені пісні, легенди, перекази, співанкихроніки, прислів'я та приказки, написані романи, повісті, оповідання, вірші, поеми, п'єси, опера, сценарій кінофільму, балет тощо.

І всетаки особливий акцент ставиться на постаті Олекси Довбуша, його політичному обличчі борця за соціальне та національне визволення, на показі його місця в класовій боротьбі. Постійне звертання народу до образу славного ватажка опришків пояснюється багатьма причинами.
Олекса Довбуш, будучи непересічною постаттю, тісно поєднував свою соціальну боротьбу з широким селянським антифеодальним рухом на західноукраїнських землях у І половині Х\ТП століття. Він зі своїм загоном опришків упродовж семи років спричинював постійну небезпеку і страх для визискувачів. У його загоні брали участь селянигуцули, вихідці з Галичини, Поділля, Закарпаття, Наддніпрянської України. Він знаходив підтримку та співчуття не тільки на західноукраїнських землях, але й у Молдавії, Угорщині, Словаччині.
Сила Довбуша була в тому, що він, виходець з народу, виражав йога думки, надії, сподівання. Він мстив за кривди, заподіяні бідним людям, не лише польським магнатам, шляхті, ксьондзам, але й українським багатіям, попам, лихварямєвреям, купцямвірменам. Його життя й небезпечна боротьба були мужні та героїчні, а пошуки справедливості, доброти залишили глибокий слід у свідомості людей, були взірцем, джерелом енергії для майбутніх поколінь, вселяли оптимізм.
Через те ця колоритна постать, яскрава індивідуальність привертала і привертає до себе увагу різних майстрів художньою слова: Олекса Довбуш зрозумілий і близький людям України, цілком сучасний і співзвучний нашій добі.
Головний героєм драми Старицького є молодий чоловік Юрко Довбиш; назвавши так свого героя, драматург хотів наголосити, що саме йога персонаж має багато відповідностей з історичною постаттю народною месника. Змінивши ім'я героя, автор підкреслює, що не всі життєві факти та обставини з біографії Олекси Довбуша він використав для змалювання свого образу. Його образ має багато аналогій з історичним Олексою Довбушем. Обидва вони вихідці з Прикарпаття, їхнє дитинство пройшло у великих злиднях. Вони рано пізнали весь тягар феодального гніту і стали замислюватись як раз і назавжди скинути пута голоду, холоду, бідності.
Однак головним провідником як історичної постаті, так і літературною персонажу була боротьба за правду, за віру в Бога та справедливість.
Драматург добре знав історію опришківського руху, томуто й наділив свого героя Юрка рисами Олекси Довбуша. М.Старицький підкреслює трагічність образу месника. Приреченість ватажка опришків мала історичні причини: ні торжество справи, за яку боровся, ні особистого щастя він не міг досягти, бо ще не з'явилася на світ сила, здатна перебудувати життя на нових, справедливих началах. Це добре усвідомлює Юрко Довбиш у кінці свого життя.
Щодо роману К.Е.Францоза, то з цього приводу є дуже багато суперечностей та тверджень. Цей роман являє собою широку епічну картину життя західноукраїнських селян першої половини XIX століття та їхньої боротьби проти кріпосницького гніту й суспільної несправедливості. «В цілому це реалістичний соціальний роман, хоч значне місце й посідають у ньому побутовоетнографічні описи в стилі німецької «обласницької» прози, а в мотивуванні зображених подій немалу роль відведено своєрідності «обласного» (гуцульського) характеру й ладу життя. Але на першому плані роману соціальні процеси й конфлікти, передусім соціальними причинами й факторами мотивовано в ньому як драматизм подій, так і вдачі та долі головних героїв, котрі до того ж виступають носіями типових рис різних класів і суспільних прошарків тогочасної Галичини» [1, с.34б].
У романі Францоз сам приводить читача до думки, що образ головною героя є відповідником (але не повним аналогом) історичного Олекси Довбуша. «Серед безлічі тих, хто пішов таким сумним шляхом, є лише три винятки. Пам'ять про них живе і далі в піснях та легендах, хоч і не ясна, і сповита казковістю. Ці троє заслужили увагу ще й тим, що вони були єдиними ватагами, за чи проти яких виступали гуцули.
Першим був Олекса Довбиш, ...який діяв на початку дев'ятнадцятого сторіччя і багато років мав на Покутті більшу владу, ніж цісар Франц.

... Здобувши майже легендарну повагу серед гуцулів, він став немовби князем гір, установив нову юрисдикцію і збирав податки.
...Другий був «Несамовитий Василь», якого пісні теж називають «Великим опришком», селянський син із Поділля» [2, с. 156157]. Молодий граф збезчестив наречену Василя, після чого він жорстоко вбиває панича, а сам стає ватажком повстанців. Загинув Василь не у бою, а «власне серце звалило» його. Він закінчив життя самогубством, «заспокоїв своє серце кулею».
«Третій, кому допомагали гуцули, був той, кого вони називають у піснях «Справедливим суддею», «Великим месником». Це був Тарас Бараболя» [2, с.157].
Звідси бачимо, що Францоз наділив свого персонажа рисами та «історією» обох цих колоритних постатей. Та всетаки доля Олекси Довбуша є ближчою для Тараса Бараболі.
Саме цим моментом напевно і керувався М. Старицький, запозичивши сюжет для своєї історичної драми в австрійського письменника.
Тут має місце також і літературнийвимисел. Постаті двох героїв є звісно певною мірою історичними, та є і авторські домисли, які надають творам більшої експресивності, емоційності, піднесеності та виразності.
Образ Тараса Бараболі та образ Юрка Довбиша мають багато спільних ознак, рис, відповідностей. Ці постаті поєднали у собі кращі риси українського народного й разом з тим національного характеру. їм притаманні доброта й людяність, природжене благородство, щире серце, чуйне до чужого горя, самовідданість в обстоюванні інтересів громади, непоборне прагнення до справедливості.Життя навчило їх бути такими. їхнє дитинство проходило у жорстоких поневіряннях та зневазі. З тогочасними моральними принципами та нормами дуже важко жилося «дітямбезбатченкам». Однак той, хто зумів витерпіти з честю й гідністю усі знущання, достойний поваги та шани. «Я, пане, безбатченко», говорить Юрко властителеві маєтку, «і на мій пай чимало випало горя, але ненька навчила мене через те гаре щастя дізнати: вона розуміла, що людське життя без правди отруєне навіки і що нема більшого щастя, як віддати все життя за ближньою». Це і було життєвим кредо обох головних героїв. Незважаючи на себе, свою долю, на життя своїх близьких, вони жертвують усім лише для спасіння інших, за їхню правду. «Мушу! Не маю права жаліти ні себе, ні тебе, ні дітей». Це останні прощальні слова Тараса зі своєю сім'єю. Так само чинить і Юрко Довбиш зі своєю коханою Тетяною: «Не можу людське гаре за своє щастя віддати».
Та за своїми жанровими ознаками драматичний твір має певні обмеження порівняно з романом. В основі драми є єдина дія, зумовлена характером дійових осіб і тими обставинами, що спонукають до цієї дії, а також розмови дійових осіб, немає авторської мови; єдине, що дає змогу читачеві глибше зрозуміти суть твору це авторські ремарки. З мови персонажів читач може самостійно робити певні висновки про прочитане і формувати своє ставлення до тієї чи іншої ситуації.
Великі переваги над драмою має роман, у якому автор має змогу широко охопити події і докладно розкрити життєві долі в основному головних героїв, а деколи багатьох персонажів у зв'язку з їх суспільними відносинами й побутовими обставинами. Роман дає змогу письменникові глибоко і всебічно відтворити складні життєві конфлікти, докладно показати формування характерів персонажів у ряді ситуацій, їхню участь у важливих історичних подіях.
Відповідно до цього образ Тараса Бараболі є більш зрозумілим і детальніше описаним, ніж образ Юрка Довбиша. Про долю Юрка, його моральні, фізичні якості ми дізнаємося лише зі слів його товаришів та близьких йому людей. Односельці називають його своїм «батьком», виявляючи так свою велику повагу; кохана Тетяна, мати неодноразово дорікала йому тим, що «за других все побивається», а про себе та майбутнє майже не переймається. Можливо, щоб краще розкрити моральні якості свого героя, Старицький ввів ще одного персонажа матір Юрка, яка була з ним майже на протязі всього часу.
Францоз зробив екскурс у минуле Тараса Бараболі. Окремим розділом він показав дитячі та юнацькі роки; ми бачимо як народився Тарас, в яких важких умов проходили його дитячі роки, скільки знущань, поневірянь та зневаги переніс він з честю та гідністю, непритаманним жодним дітям у його ситуації.

«Малому Тарасові довелось зазнати багато штурханів та лайки за те, що його батько був такий легковажний волоцюга. Мешканцям Ридови знущання з бідного заляканого хлоп'яти здавалося найкращим способом довести свою власну порядність, і вони б не мали нарікати, якби отак виховали з нього пропащу силу і злочинця..., але з Тарасом так не сталося, бо доля і в тяжкому горі судила йому велике щастя». Тут ми знайомимося з його матір'ю, яка була наймичкою, але мала «благородне серце» і постійно «напучувала його»: «Тарасе! Не будь лихий! Люби людей, хоч вони й зневажають тебе... А коли виростеш, тоді вже вони й поставляться до тебе так, як сам заробиш! От через те й прошу тебе: нікому не чини зла, будь добрий і роби все по правді, тоді й до тебе всі будуть добрі і любитимуть тебе». Ці материні слова глибоко запали йому в розум і серце, і все своє життя він намагався робити так як вчила мати, основним принципом його життя була одна єдина правда, віра в Бога, Його праведний суд, та вищу справедливість.
Будучи ще хлопчаком, Тарас здобув собі цю прихильність та повагу односельців. «Немало допомогла тут одна страхітлива пригода», яка з ним сталася. Вигнавши пасти панські гуси на відлюдний луг, зустрів він там свого найзапеклішого та «найгіршого з мучителів». Старий дідуган хотів догнати малого хлопця, та одна гуска попала йому під ноги, він перечепився, впав на землю, вдарившись головою об камінь. Спочатку серце хлопця наповнилося великою радістю, та згадавши материну науку, «метнувся до струмка і заходився обливати водою непритомного». З того часу люди почали поважати його, ставивши минуле не в докір йому, а в заслугу. З цього Тарас зрозумів, що справедливість породжує правду, добро, «...в ньому все міцніше вкорінювалося те чудове уявлення про світ і людей, якого навчила мати».
Старицький ж не показує минулого свого героя, він зосереджує увагу на його теперішньому, основним для нього є вчинки Юрка, його боротьба за соціальну справедливість та рівність. Драматург також наголошує на тому, що своєю вдачею Довбиш завдячує своїй долі, а найбільше матері, її називає він «своєю порадницею». Лише раз згадується, що Юрко не корінний заливайчанин, а прибув сюди з матір'ю десять років тому.
Цей сюжетний епізод не випадково введений обома авторами (мається на увазі переїзд головного героя). Це показується протистояння центрального персонажа всій громаді жулавчан та заливайчан і водночас єднанняз нею. Обоє вони прийшли «з долини», а там люди «старанні, стійкі і терплячі, їх важко розпалити, зате потім вони довго не холонуть. Та цим чеснотам протистоять також вади: затурканість і надмірна покірливість». Ці «вади та чесноти» притаманні були двом юнакам. Такими вони прийшли до гуцулів у гори, а гуцули ж навпаки народ вільний та дикий, зовсім непокірний, правду свою боронить «барткою та рушницею».
Якщо людина довго живе у протилежному її натурі середовищі, то зрештою частково вона підлаштовує це середовище під себе (звісно, якщо морально ця людина є сильною), а частково підпаштовується під це середовище сама. Такі моральні протистояння були у душі Юрка й Тараса. Вони звикли до норм життя гуцулів, навчивши їх, будучи вольовими особистостями, в свою чергу жити трохи поіншому. Францоз зауважує, що вся таємниця «в чарі невичерпно доброго й невичерпно мужнього серця». Це і пояснюєте, чому гуцули так полюбили своїх майбутніх героїв і всіляко дослухалися до їхньої думки; найстарші з них не переставали цьому дивуватися: «Диво дивне! Хто би міг подумати, що оте ягня з долини буде нами, гірськими ведмедями, верховодити?», говорив старий війт Стефан Воронка.
Старицький не загострював увагу читача і глядача на вдачі гуцулів, їхніх звичках; в центрі подій він поставив проблеми усього села, а вирішувати ці проблеми він зобов'язав одного Юрка Довбиша. Решта дійових осіб допомагали йому у виконанні свого задуму, або ж навпаки заважали.
Д.Наливайко назвав також роман Францоза за його ідейнохудожньою структурою «романом одного героя», незважаючи навіть на всю епічну широту картин життя українського села першої половини ХЕХ ст.

[1, с.347].
В основі сюжету життєва доля селянина Тараса Бараболі, з цим образом пов'язана й уся проблематика твору, «він же є й своєрідним центром системи персонажів, і всі вони щодо нього виконують певні «обслугувальні функції». Все це зближує роман «За правду» з поширеним у німецькій літературі «романом виховання», з яким, до речі, пов'язані найвищі злети німецької реалістичної прози, якот «Літа науки Вільгельма Майстера» И.В.Гете і «Зелений Генріх» Г.Келлера. Більше того, неважко помітити й певну спільність побудови цього твору Францоза з «романом виховання»: Тараса Бараболю теж «навчає життя», але на інший, на селянський кшталт; він теж спершу перейнятий палкою вірою, тільки не в мистецтво й мистецьке покликання, а в святість закону і своє право стверджувати його серед людей; він теж зазнає жорстокого розчарування, тільки за свою палку віру платить не гіркотою «втрачених ілюзій», а життям. Не зараховуючи Францозового твору до «романів виховання», зауважимо однак, що модель цього жанрового різновиду, дуже поширеного в німецькомовній реалістичній прозі другої половиниXIX ст., тяжіла над свідомістю письменника, коли він створював свій роман про життя й визвольну боротьбу українських селян» [1, с.347].
Образ Тараса Бараболі, центральний у романі, відзначається широтою й багатогранністю змісту. Порівняно з обмеженими виражальними можливостями жанру драми, Францоз мав змогу ширше показати свою героя, зобразити його у всіх можливих для сюжету життєвих колізіях.
Досить змістовною і доречною є введена письменником легенда про створення Карпатських гір. Це підкреслило всю напруженість сюжету, важкість обраного Тарасом шляху, трагізм йога долі. Похмурість гір, їхня велич та могутність наче віщують лихо спочатку для всіх паничів, мандаторів та поміщиків, а потім і для самого Тараса. Досить тривалий час гори і ліси були його єдиною домівкою, єдиним сховищем, а потім і вони не хотіли більше захищати свого гостя.
Разом з тим, за авторовим задумом, Тарас Бараболя і Юрко Довбиш виступили героями колізії, глибоко драматичний зміст якої виходить за межі конкретної епохи і країни. Характер задуму та колізія, покладені в основу досліджуваних творів, зумовили те, що в них на перший план висунуто внутрішню драму головних героїв, драму, породжену наругою над правом, «убивством справедливості». Спершу вони вірять у непорушність закону, в те, що на законі й справедливості стоїть увесь світовий лад, а на сторожі їх сам Бог поставив імператора. Тимто вони і відраджують односельчан, щоб не повертали силою громадську землю, захоплену мандаторами. І хоч який тяжкий був для них несправедливий вирок суду, віра в перемогу справедливості залишається непохитною.
І всетаки можна сказати, що обидва автори створили монументальний образ селянинаповстанця, сповненого глибокого драматизму Він тісно зв'язаний з детально відтвореним повсякденним життям села і водночас піднятий над ним на ту височінь, на якій перебувають, скажімо, епічні фольклорні герої. Все в його внутрішньому світі «побільшене», ніщо не вкладається в повсякденнопобутові масштаби ні його духовна сила й цільність, ні жадоба правди, ні готовність до самопосвяти задля її торжества.
В цілому пізнавальна й художня цінність цього роману К.Е. Францоза безперечна, особливо ж для українського читача. А.М.Старицький показав глядачеві весь трагізм цієї історії, доповнивши її, та наділивши її більш яскравим українським колоритом.Список використаних джерел:
Наливайко, Д. К.Е.Францоз і його роман «За правду» / Наливайко Д. С. // Францоз КарлЕміль. За правду. К. : Дніпро, 1970. С. 342351.
Францоз, КарлЕміль. За правду / К.Е. Францоз. К.: Дніпро, 1970. 352 с.
Старицький, М. П. Твори у восьми томах / М. Старицький. К. : Дніпро, 1965. Т. 8 : Оповідання, статті, листи. 752 с.
Старицький, М. Юрко Довбиш / М. Старицький // Твори у 8ми томах. К. : Дніпро, 1984. Т. 3. С. 223291.
Summary
The article researches the dramatic workbyM. Starytskyj «Jurko Dovbysh» which was written from the borrowed plot of the novel «For truth» by К E.

Frantsoza. The main focus development Opryshkivska movement in Ukraine. Also considers the artistic parallels of two works, differents and similarities of plot's lines, characters of heroes.
Key words: historical person, drama, interpretation of the context, artistic and historical development of the work
Одержано 7 жовтня 2010 року