Зважаючи на особливості емоційного начала, яке зумовлює динаміку розширення змісту окремого концепту, лірика В.

Голобородька засвідчила глибоке розуміння позасвідомого, того, що має певне відношення до істинного у „непомильному чутті естетичної міри" (за Ю.Ковалівим). У такому сприйнятті зникає внутрішня межа концептуальної схеми лірики, котра допомагає уникнути конкретно-мовної форми вираження.
Спорідненість синкретичного і метафоричного типів світовідчуття досягає своєї особливої точки там, де автор, сягнувши праукраїнського сакрального контексту, неструктуровані явища якого перебувають у хаосі новітнього розуміння метафізики природи та людини, матеріалізував автентичну основу буття. Співіснування означених типів змогло перетнутися на рівні первинності предметів, які здобули своє особливе місце в структурі природних закономірностей, в результаті чого тоталізувались в окрему зону сусідства або, точніше кажучи, специфічну контактну зону.
В.Голобородько художньо змоделював часову площину у своїй співмірності різних хронологічних рамок. Наслідком цього стало моделювання внутрішнього поетичного часу за метафоричними законами намиста, створюючи повноту зображення означуваних явищ. Використання традиційних для його лірики концептів, зокрема, хати, води, смерті, тіні, межі, миті, виправдане значним об'єднанням фрагментарної множинності їх сприйняття, адже вони виступають віртуальним пластом сконденсованої інформації як автентичної основи буття лірики, скоріше за все, заради внутрішнього розширення сенсу уречевлених явищ, глибокої художньої витонченості в поетичній історіософії Київської школи.
Варто зауважити, що історіософський міф лірики В.Голобородька характеризується язичницьким типом світовідчуття, зокрема, в ньому широко представлені анімістичні уявлення. У сконденсованому просторі поетичної мови відбувається ущільнення/розширення внутрішнього відчуття меж часу, що створює парадоксаль- но-наративну манеру екзистенційного сприйняття світу лірики.
Антагонізм усередині одного з найуживаніших концептів - повітря, який дозволяє зовні розмежувати його на холодне і тепле, пояснює духовну основу зіткнення різних світів в авторській міфології В.Голобородька. Тепле повітря необхідне предкам його ліричного героя, які збираються докупи погрітися, а вже тільки потім дарують персонажеві душевну радість. На відміну від інших, духи прохолодного повітря нейтралізують поетичну свідомість ліричного героя, збільшуючи амплітуду хаотичності на рівні повноцінного сприйняття історіософського міфу. Таким чином, вдихати тепло - триматися віковічних настанов, перебувати у межах певної системи способів бачення світу, а видихати холод - зраджувати світ, генетичний досвід, у якому стирається діалектика часу та простору, отже, формується певне зіткнення видів художньої реальності.
Використання полярних опозицій у Голобо- родьковій поезії зафіксувало історіософську суть, зокрема, концепту дерева, який демонструє зв'язок трьох світів - Слова, Світла і Життя, широко уживаних у язичницькій міфології. Вказані одиниці об'єднуються в культ Трійці, позначаючи, крім іншого, гармонійну єдність світу. Використання у Голобородькових поезіях чорного кольору як міфологеми концепту Світла наповнюється звучанням нездійсненності мрій ліричного героя, позначаючи смерть, яка проступає крізь прозоре, світле тло поетичних сподівань за самого життя. Заради повноти здійснення та реалізації історіософського міфу поет широко використовує й інші кольори згаданого концепту, які щоразу збільшують амплітуду сприйняття культу Світла, згущуючи поетичні образи, концентруючи їх внутрішньо збалансовану енергію, засвідчену, зокрема, в поезії В.Голобородька „Наші слова на вороновому крилі".
Ліричне апелювання до конкретних історичних осіб підтверджує ідею про міфологічне нівелювання часових рамок. Цей прийом підтверджує ознаку поетичного концепту відсторонюватись від конкретної форми вираження дійсності заради значного збільшення внутрішньої амплітуди його сприйняття („Напучування"). У такому гнучкому пошукові відповідної форми вираження змісту збільшується амплітуда сприйняття значення, таким чином, підкреслюється значимість концептуалізації історіософського міфу в системі поетичного світовідчуття В.

Голобородька.
Отже, авторські фольклорні гіпертексти реалізовано у сконденсованому просторі естетичної історіософії Київської школи. Поетичний духовний простір вибудовується за допомогою цілого ряду внутрішньо вмотивованих концептів, які стають універсальною ментальною матерією українського світу, в якому вчувається пошук гармонії між світом переживань та вражень, що загалом вирізняє історіософську лірику В.Голобородька, а також творчість інших представників Київської школи поезії у контексті доби зіткнення різних естетичних координат на тлі нової концептуальної стратегії.
Л.Талалай як один з представників іншого поетичного покоління концептуалізує внутрішній світ ліричного героя, продемонстрований за допомогою формули буття-в-собі. Таким чином відбувається ідентифікація множинності одиниць поетичного міфу, котра передбачає наявність, зокрема, зовнішнього мовчання як способу антропологізації концептуальної схеми світу.
Цей прийом стає традиційним для поетичного мислення автора, тому виражається внутрішнім неспокоєм і почуттям болю, викликаного пошуками епіцентру Всесвіту через поступову втрату духовної історії роду. Криза душевного світу, дисгармонія суб'єкт-об'єктивної опозиції породжує відчуття його минущості, емоційного змі- ління („Байдужі до часу і тліну"). В такій ситуації ліричний герой Л.Талалая, дії якого нагадують про оберненість людського досвіду, наштовхують на думку про те, що персонаж зможе підвестися з колін („Поразка"). Таким чином, зможе протиставити свою мистецьку практику загальноприйнятій, тоталітарній.
Концепт часу в поезії Л.Талалая позбавлений своєї головної характеристики - демонструвати динаміку світу в його залежності від інших процесів. Уникнення хронологічної організації наводить на думку про глибоке існування часовості усередині кожного з використаних у ліриці концептів. Широке використання поетичних образів на кшталт „яблук незібраних колі червоному ", „ нахиленої трави " засвідчує існування однієї з важливих характеристик концепту вічності, проявленого на метафізичному рівні сприйняття дійсності. Це призводить до того, що на передньому плані в ліриці Л.Талалая - внутрішнє поєднання часів на рівні філософського медитативного занурення в емоційну пам'ять персонажа. Крім того, поетична система лірики Л.Талалая насичена за рахунок артикуляційної повноти та високого емоційного заряду його складових, активність яких викликана істо- рико-культурним контекстом. У ракурсі просторово-часової дезорієнтації передчуття іншої, „щасливішої миті" помітна думка про глибину переживань персонажа („Палахкотить коротка осінь"), який вірить у зміни, принаймні, на медитативному рівні.
Важливе місце у системі поетичного міфо- творення Л.Талалая посідає концепт хати як синтезованої одиниці на позначення різних рівнів сприйняття: видимої та невидимої буттєвої основи. Подібна диференціація полюсів викликана специфікою поетичного сприйняття світу в цілому, в якому всі концепти перебувають у гармонійному зв'язку. Його концепт хати знаходиться у саду, в епіцентрі родинного космосу, який дбайливо доглядається („Глибокий сад"), тому складає поетичну основу міфологічної схеми автора, розширюючи емоційний заряд художніх картин, які, диференціюючись, ущільнюють історіософський аспект „тихої" лірики поета.
Отже, у ліриці Л.Талалая зосереджено увагу на аспектах, які емоційно наповнили систему уявлень про природу як об'єкт концептуального сприйняття світу. Поет, зосередившись на специфічній образній чутливості, що демонструє у виражальному більше, ніж у зображеному, позначає й інший бік поетичного буття, в якому співіснують його суб'єкт-об'єктивні площини. Так досягається необхідність використання концепту миті на позначення вічності, тому часові рамки втрачаються через взаємну замінність хронотопів в історіософії лірика. Таким чином, концептуальна гармонія в українській „тихій" ліриці досягнута органічним поєднанням різних складових, які формують концептуальну органічну модель творчості покоління.
Монадологічною одиницею в ліриці В.

Герасим' юка, як і в творчості попередників, виступає концепт світового дерева, наявність якого пояснює центральні питання авторської історіософії, що виникла на рівні зіткнення язичницького та християнського типів світовідчуття. Синтезований образ дерева, яке виступає в ролі чи то смереки, чи то бука, поєднується з тією частиною життя ліричного героя, де знаходиться „чорний ліс " як ознака прихованих знань. Власне, він породжує концептуальну схему, здатну універсалізувати естетичний досвід покоління.
Використання концепту матері позначає збереження поетичного світу, засвідчує тривалість поколінь, підтверджує прагнення персонажа зберегти важливі основи родової пам'яті. Гармонія духовного світу порушується тоді, коли поет говорить про смерть матері („Маріє"), разом з якою втрачається зв'язок між сенсом слова та особистим досвідом персонажа. В. Герасим' юк, використовуючи вказану одиницю у ліриці, подає її в контексті онтологічного сприйняття, де суттєве місце посідають інші концепти: хати, ока, підтверджуючи ризомність сприйняття національного космосу. Так досягається консистенція хаосу, який не втрачає жодного буттєвого елемента. Крім того, з метою досягнення внутрішньої логіки розв' язання часів лірик оперує концептами коня, утікачів, вовка, повітря, тіні, які мають ще й автобіографічний аспект.
Есхатологізм у ліриці В.Герасим'юка відчувається тоді, коли вказано на життєвий момент напередодні загибелі, коли поет екзистенціює момент імовірної буттєвої зміни через перехід тієї межі, яка позначає набуття внутрішньої гармонії та досвіду: „Ми не винні, що зайди прийшли / і на березі табором стали ".
Прийняти священний аркан для поета - спокутувати не тільки власні гріхи, очисна сила від яких закладена у магічному перетворенні дійсності, але й роду, який уникає прокляття дійсністю. Ритуальний танець позначає велике прагнення позбутися фізичної замкненості, духовної задухи й в результаті опинитись у ролі чистого духа. Крізь пластику зображення окремих поезій народжується почуття свободи напередодні смерті ліричного героя. Вона йому допомагає стати воєдино у загальнолюдське коло поруч зі своїми родичами у стані віртуально- го поетичного самогубства.
У поезіях В.Герасим'юка ліричний герой бореться з прокаженими, що позначає в концептуальній картині світу подолання перешкод, найбільшою серед яких лишається внутрішній бар'єр, який зникає тоді, коли персонаж нарешті зважується „ підніматися крутою горою / все вище і вище" („Пси Юрія Змієборця"). Поет сприймає Сізіфову працю як пошук істини, тому „ гейби скинувши з плечей храмові плити, / легко вийшли на самий верх, / і тільки тоді збагнули: на землі була ніч. " Очікуючи на "прокажених" і двобій з ними, персонаж не претендує на вражаючу перемогу, адже енергія його зв'язку з правічними законами надає йому духовної непереможності, тоді як загальнолюдська криза таких зв'язків призводить до втрати метафізики роду.
Історіософська лірика В.Герасим'юка, яка наближається до глибокого сприйняття косміза- ції роду як сакральної площини поетичного міфу, засвідчує, що персонаж у його есхатологічній причетності до буття знаходиться в пошуках внутрішньої гармонії, породжуючи метафоричну оберненість метафізики історіософських концептів. Чим більше ліричний герой усвідомлює фатальність свого існування, тим більше він наближається до етнічного центру родинного космосу, коли відчуття духовної провини за мовчання і страх сприяє очищенню ліричного героя. Власне, згадане поетичне покоління змогло наблизити почуття фінальності епохи попри титанічні об'єктивні намагання подовжити тоталітарний простір.
Поетичне світовідчуття В.Герасим'юка, яке стало ознакою становлення альтернативного поетичного мистецтва врозріз із традиційною літературою 1980-х рр., утвердило індивідуальне охоплення світу, де комплекс різних за своєю природою структур вплетений у метафоричні картини новітньої української лірики.
Отже, метафорика у ліриці В.Герасим'юка
Література
Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн.

Київ: Критика, 2005. - 263 с.
Грабовський С. Самовизначення людини як проблема сучасної доби // Сучасність. - 1998. - №7. - С. 50-53.
Дзюба І. ...І є такий поет // Герасим'юк В. Була така земля. - Київ: Факт, 2003. - 391 с. - С. 7-20.
Дзюба І. У дивосвіті рідної хати // Дніпро. - 1965. - №4. - С. 145-153.
Ільницький М. Критики і критерії. Літературно-критична думка в Західній Україні 20-30-х рр. ХХ ст. - Львів: ВНТЛ, 1998. - 148 с.
Ковалів Ю. Скрипторій. - Біла Церква: Буква, 2004. - 172 с.
проявлена сакральністю поетичного міфу на шляху до внутрішньої гармонії в його есхатологічній причетності до буття. Ліричний герой, усвідомлюючи фатальність свого існування, наближається до етнічного центру родинного космосу, коли відчуття духовної провини за мовчання і страх перед фатальними змінами позначає очищення поетичного космосу. Місцем перебування концептуально важливих одиниць лірики В.Герасим'юка найбільше виступає одна зі стихій - повітря, в гармонійному поєднанні з яким перебувають інші концепти, що загалом дозволило поетові наблизити свого ліричного героя до горизонту історіософського подолання у сфері сакрально-космологічної світобудови гуцульського етносу.
Таким чином, концептуальне впорядкування в українській ліриці 1960-80-х рр. допомагає організувати ключові орієнтири історіософського міфу в літературі окресленого періоду. Найпоширенішими концептами для української лірики стали ті, які позначають стихії природи, а також хати, дороги тощо. Важливого значення надано сприйняттю концепту часу різними поетами.
Деталізуючи історіософські міфи у ліриці В.Голобородька, Л.Талалая, В.Герасим'юка, варто говорити про багатовекторність сприйняття концептуальної стратегії покоління 1960-1980 -х рр., яке не тільки виробило власну поетичну ідеологію, але стояло у витоках духовного очищення літератури, прискорюючи процес її ствердження та органічне вплетення у загальнокультурний контекст доби. Зрештою, деякі з вказаних ознак лірики ІІ пол. ХХ ст. говорять про спільну векторність розвитку окремих поетичних явищ, які зумовлені як індивідуально- авторськими, так і національними факторами типологічного розходження, які слід розцінювати як оригінальні риси збагачення новітньої української лірики шляхом важливих концепту-
Киченко О., Пахаренко В. Міфічні й номінативні домінанти у зміні культурних епох // Слово і час. - 1999. - №11. - С. 21-22.
Моренець В. Сучасна українська лірика (особливості розвитку і логіка саморуху): Автореф. дис. ... д-ра філол. наук. - Київ, 1994. - 48 с.
Рябчук М. Потреба слова. - Київ: Рад. письменник, 1985. - 222 с.
Тихолаз А. Радянська та пострадянська міфологія у світлі філософії міфології // Дух і літера. - 1997. - №3-4. - С. 85-92.