Про життя Абу Абдаллаха Джафара Рудакі — засновника поезії східного гуманізму — відомо дуже мало. Він народився в маленькому гірському селищі Панджрудак, розташованому у північній частині сучасного Таджикистану поблизу скелястого підніжжя Зеравшанського хребта. Тут і минуло дитинство майбутнього поета. Назва селища — Панджруд — у перекладі означає «п'ять річок» («рудак» —річка, струмочок). Рідне селище поета — високогірна оаза, що потопає в розкішних садах, разюче контрастує із обпаленою сонцем мертвою напівпустелею. Через усе життя поет проніс у своєму серці любов до рідного краю та односельців і своєрідно виявив її, взявши за псевдонім назву свого маленького селища, а не пишномовний епітет або ім'я свого могутнього покровителя, як це робили тогочасні поети.

Кожного великого митця приводить у пантеон історії світової культури свій власний, неповторний шлях: одні стають відомими одразу, ще за життя, інші заживають слави повільно і важко; одні рухаються, сказати б, по прямій, інші — химерними зигзагами. Свій шлях був і в Хемінгуея. Один дослідник в свій час писав, що протягом останніх років вплив Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти. 

Бальзак любив повторювати: "Самим істориком повинно бути французьке суспільство. Мені залишається лише служити його секретарем.” Ці слова вказують на матеріал, на об’єкт вивчення творчості Бальзака, але замовчують засоби його обробки, які "секретарськими” не можна назвати. З одного боку Бальзак спирався в ході створення образів на те, що бачив у реальному житті ( імена практично усіх героїв його творів можна знайти у газетах того часу ), але на основі матеріалу життя він виводив певні закони, за якими існувало (та й, на жаль, існує суспільство ). Він робив це не як вчений, а як художник. Тому такого значення набуває в його творчості прийом типізаці

 З теплим сердечним почуттям, з батьківською любов'ю писав Іван Франко про дітей. За словами Михайла Коцюбинського, він «наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем якого він зробився». Сучасники І. Франка розповідають, як тепло ставився письменник до малечі. Це була любов, зіткана з найніжніших людських почуттів. Де б він не зустрічав дітей, завжди знаходив час з ними поговорити, послухати їхні розповіді. «Життя,— говорив Франко,— мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце».